Письменник Володимир Набоков став емігрантом в юному віці. Він, як і безліч інших таких самих «утікачів» і «мандрівників непевних років», залишав рідну країну поспіхом, охоплений бажанням втекти від радянської дійсності, докорінно змінити життя, зробити його кращим. Він навіть не встиг попрощатися... І як багато інших емігрантів, він також не відразу зрозумів, що шлях «за кордон» веде тільки в один бік. Дороги назад не буде.
Це було століття тому. Минуло сто років, і, по суті, нічого не змінилося. Мабуть, щодня збільшується кількість наших співвітчизників, які виїжджають на ПМЖ або хоч би на тривалий термін до далеких країн. Зростають і розширюються «російські» й «українські» квартали в чужих столицях, багато українців працюють тепер в іноземних офісах, розмовляють нерідною мовою і щовечора шукають порятунку від настирливого почуття просто приголомшливої туги…
Саме на постійну тугу і скаржиться давня знайома нашої сім’ї, Ілона Борисівна, у минулому донеччанка, кандидат філологічних наук, викладач української мови в одному з вищих навчальних закладів... Проте сьогодні вона вже давно так не відрекомендовується. З переїздом до Парижа вона стала мадам Ілоною, дружиною респектабельного власника кафе і готелю поблизу кабаре «Мулен Руж». Доля дивує! Ще вчора мала славу українки, була щаслива в місті троянд і боролася «за навантаження» з колегами по роботі. Сьогодні — парижанка.
І проблема не тільки в ностальгії за батьківщиною. З від’їздом починається інше життя і людина перетворюється на свою власну «тінь», як писав Набоков, вона з себе справжньої переходить у нове втілення, починає грати роль самої себе. Тобто як у фільмі, в якому героїні судилося прожити своє життя в кількох варіантах, тільки в одному з них вона була справжньою, а в другому просто гралася в себе саму. Так само і наші емігранти: на батьківщині, в рідному запорошеному Донбасі, вони одні, за кордоном — зовсім інші. І слово це дуже точне — «кордон»: він перекреслює все, що було раніше.
Можливо, це яка-небудь всесвітня закономірність, але всі три хвилі радянських емігрантів і нинішня хвиля донбаських, походять, як правило, із людей науки або тих, хто здобув блискучу освіту, хто закінчив кращі вищі навчальні заклади країни. За даними різних досліджень, серед донеччан, які від’їжджають до далеких країн, велика кількість кандидатів і докторів наук, кращих студентів та успішних працівників різних галузей. Тобто — виїжджає еліта. На другому місці — дівчата, які прагнуть відшукати жіноче щастя в обіймах заморського принца, а на третьому — робітники, ті, хто їде працювати у поті чола свого. Останні їдуть не назавжди і скоро повертаються до рідних осель, де витрачають зароблене, а потім знову вирушають за новою «порцією» коштів для існування. Їх не вважають емігрантами... Доля «українських наречених» також складається по-різному, але деякі все ж повертаються, не зумівши пристосуватися до нових умов. А ось науковий потенціал не повертається ніколи. Чому так?
Швидше за все, тому, що вони продумують найдрібніші деталі свого «відступу», щоб ні в чому не помилитися, щоб поїхати раз і назавжди. Очевидно, ще й тому, що любов до власної справи — чи науки, чи фірми, можливо, навіть нової сім’ї гасить у них почуття туги за батьківщиною. А загалом, якщо вже на те, всі роки їхнього навчання, написання дисертацій і проведення всіляких досліджень — це своєрідна підготовка до майбутнього від’їзду. Вони навіть самі можуть про це не підозрювати, але це так. З допомогою успіхів у навчанні вони й опиняються за кордоном. Хороша успішність дає можливість брати участь у різних зарубіжних практиках, стажуванні, термінових роботах тощо. Із цих поїздок зазвичай додому не повертаються, а якщо і повертаються, то ненадовго. Скажімо, один донецький студент-фізик завдяки своєму винаходу потрапив на серію конференцій у Чехії, звідки у вказаний термін не повернувся і працює до сьогодні на якийсь празький університет. Інша студентка романо-германського факультету в жовтні вирушає на практику до Німеччини, і її рідні вже, по суті, розуміють, що вона їде назавжди. Люди з освітою лише шукають можливості використати власні знання на благо собі та своїй сім’ї. Після перетину кордону багато хто починає розуміти, що більше вони їм не знадобляться. Можливо, це дуже сумне почуття, але саме таким буває початок нового життя в багатьох наукових співробітників нашої країни. Вони знають, що їхня освіта допоможе їм відшукати правильний шлях у нових умовах, який їх достойно забезпечить.
Ректор Донецького Національного університету Володимир Шевченко часто скаржиться, що багато випускників аспірантури і докторантури університету не залишаються там викладати, а йдуть або до інших вищих навчальних закладів, або взагалі виїжджають із країни. Це справді так. Такий університет, як Донецький, є чудовою базою для роботи в солідних закордонних підприємствах та організаціях. Парадокс полягає в тому, що наша країна, навчившись давати прекрасну освіту, ще не навчилася надавати випускникам університетів достойні умови роботи. У Донецькій області досить високі зарплати, це друга область в Україні за рівнем оплати праці. Але навіть професорська зарплата на порядок нижча за зарубіжний доход, скажімо, простого наукового співробітника.
Багато хто виїжджає, щоб працювати за спеціальністю. Наприклад, програмісти і взагалі фахівці у сфері комп’ютерної техніки очолюють список запитаних на заході професій. Вони й у нашій країні можуть заробляти непогано, але вони їдуть за кордон, знаючи, що там — більше. Поки канадець або німець, який має вузьку спеціалізацію, починає думати, як йому вирішити питання, яке знаходиться не в його компетенції, наш працівник зробить це, як кажуть, «просто з мосту». Так, талант — байдуже, в якій сфері, — справді цінують на Заході. Особливо часто виїжджають талановиті люди у сфері мистецтва і спорту. Під час зустрічі губернатора Донецької області Анатолія Близнюка з провідними спортсменами області останні висловлювали свої побажання і скарги. Так ось, однією з проблем спорту є те, що багато молодих спортсменів, отримавши старт в Україні, вже давно працюють на зарубіжні клуби. Та сама картина у музикантів, акторів, бальних та естрадних танцюристів...
Кумедно, але навіть наречених іноземці вибирають за освітою, а зовсім не за модними нині критеріями дамських журналів. Їм потрібні наші наречені тому, що ті всебічно розвинені, освічені, вміють підтримати розмову. Минув час домогосподарок, настав час леді. І ці леді, ледве закінчивши вищий навчальний заклад, вивчивши кілька іноземних мов, прагнуть за кордон, оскільки знають, що вони цього гідні. Як це не банально, але нашим жінкам просто хочеться краси, яку вони розраховують отримати в країнах ейфелевих веж і витончених храмів. Їм здається, що там, де є краса, буде і щастя.
Але дуже часто закордонного щастя не знаходять навіть у сім’ї. Ось, наприклад, як iз цим у Парижі: «Чоловіки чекають від жінок дорогих подарунків і дуже ображаються, якщо довго чекають. Для них, наприклад, цілком нормально отримувати від своїх подруг золоті прикраси, ексклюзивні ручки й інші дуже дорогі речі. Причому, якщо подарунок буде неоригінальним, вони можуть навіть образитися. Жінка, на їхню думку, не тільки може, а й повинна оплачувати поїздки на курорт, вечері у ресторанах… За такі якості росіяни називають їх «сантимниками»... Я завжди ставлю собі запитання, чи існує хоч одна сім’я, де жінка має і кохання, і гроші?..» — говорить екс-донеччанка.
Складностi і з кар’єрою. Ось, наприклад, яке трудове життя у Франції: «...нас задавили податками... У лютому найголовнішою темою для розмови у французів є заповнення податкової декларації, яка зробить значну дірку в бюджеті. Я повинна заплатити ще й за всілякі клумбочки, лампочки, а також за емігрантів, за поліцію, за безробітних… І ще, якщо ви працюєте, заробляєте й отримуєте протягом усіх 12 місяців зарплату, одного чудового дня приходить папір, у якому повідомляється, що ви повинні заплатити державі за надану вам можливість працювати. Вартість «місця під сонцем» становить трохи менше нiж ваша місячна зарплата. Я, наприклад, дуже довго не хотіла це приймати, не погоджувалася. Адже це мої гроші, я їх заробила, адже я і так щомісяця втрачаю половину на податках, а тепер ще одну зарплату потрібно віддати!» — пише нинішня парижанка Ілона.
Навіщо тоді все це потрібне, чому не залишитися вдома? Справа, по суті, за «малим» — почуватися людиною. Не втрачати своєї гідності на брудних зупинках, у гонитві за маршруткою, в автобусній тисняві, у випрошуванні в держави пенсії чи допомоги. Це ще одна проблема — моральна. Якщо ти живеш серед доброзичливих, вихованих у всіх значеннях цього слова, привітних і поважаючих тебе людей, усі знегоди не здаються такими вже й страшними. І людина, яка усвідомлює, що багато чого досягла у своєму житті, несвідомо прагнутиме до інших країн. Наша держава втрачатиме свій «цвіт» і надалі, якщо не стане європейською хоч би з погляду простої поваги до своїх громадян, які, до речі, легко переживуть економічні негаразди, якщо їх достойно цінуватимуть. Поки що виходить так, що «діти України» у розвитку перегнали її саму. Точніше, її державу. Вони вже вимагають до себе адекватного ставлення, і мають на це право, оскільки їм є що дати натомість.
