Протягом тижня представники з України, Польщі, Швейцарії та Мексики показували відвідувачам пленеру майстер-клас з лозоплетіння. Кожен міг на власні очі побачити, як із лози плелися гірлянди, писанки, вітрила парусника і навіть чобітки.
ХАРАКТЕР МАЮТЬ НАВІТЬ ДРОВА
Художнє лозоплетіння (польською — ветліта), як і інші види мистецтва, приваблює новими підходами. Новизна ж багато в чому залежить від духовного потенціалу людини та від її творчих задатків.
— Наші пленери збирають неймовірно талановитих людей, — розповідає організатор дійства художниця Тетяна Мисковець. — Усі вони сповідують одну мету — донести глядачам певні емоції, враження та думки. І немає значення, з якої країни приїхала до нас людина. Пленер об’єднує усіх, та ще й збагачує учасників культурним досвідом.
Пані Тетяна у своїй композиції прикрасила лозовими гілочками сітку, згорнуту у формі циліндра. За її словами, така концептуальна річ була створена за мінімум часу: вона переконана, що будь-який твір мистецтва має право на існування.
Серед учасників пленеру були ті, хто займається лозоплетінням усе життя і такі, що звернулися до нього порівняно нещодавно. Приміром, художниця Наталія Максимова все життя присвятила малюванню, а лозоплетінню — лише п’ять років. За цей короткий час, за словами художниці, цей вид мистецтва став ще одним керунком її творчості. Цього року пані Наталія доповнила свою колекцію виробів з лози композицією «Постаті». У ролі постатей — звичайнісінькі дрова.
— Як на мене, дрова, як і люди, мають свій характер, — пояснює пані Наталія. — Тож я використала ці невисокі полінця як основу для виробу. З боку такі пеньочки із лозовими голками нагадують їжака. Але це — моє сприйняття композиції.
Головне ж для мене зробити так, щоб кожна людина побачила у цій фігурі щось своє. Адже головний сенс мистецтва — передавати почуття і змушувати працювати внутрішній світ людини. Якщо у неї виникає якась асоціація при ознайомленні з твором мистецтва, то потім людина домислює художній образ самостійно, — переконана художниця. — Тож хтось бачить у «Постатях» не колючих їжачків, а зимову свиту давніх українців.
ГОЛОВНЕ У ЛЕНДАРТІ — ВІДПОВІДАТИ СЕРЕДОВИЩУ
Щороку горизонти пленеру розширюються. Зростає не лише кількість учасників, а й число нових напрямів мистецтва. Так, цьогоріч на виставці представлені композиції лендарту. Цей творчий напрям синтезує в собі мистецтво та навколишнє середовище. За словами графіка Євгена Мануїлова, кожен об’єкт лендарту повинен відповідати середовищу, в якому створюється. Лише тоді через створений образ можна почути голос землі. А це, за переконаннями графіка, найголовніше завдання лендарту. Саме це й намагався зробити Євген на пленері — тобто відчути енергетику землі. Для цього він всього за три дні створив із сукупності незрозумілих речей «Зграю». Пан Євген поселив її прямо на землі. Це загадковий об’єкт лендарту у вигляді тоненьких білих дротиків із червоненькими прапорцями збоку та зверху, дійсно нагадує зграю лелек, що от-от збираються злетіти у вись. Але чи сказали вони щось своєму творцю — таємниця.
Не менш захопливим є композиція лендарту, створеного руками Аннемарі Фрасколі. Представниця зі Щвейцарії зуміла упорядкувати серед паркових кущів своєрідну зону чистоти. На цьому оазисі у вигляді кола немає нічого, окрім тоненьких невисоких росточків лози.
— Як відомо, лоза символізує шкіру землі, — розповідає Аннемарі. — Якби я постійно жила тут, то весь час би прибирала це місце. Адже шкіра повинна дихати легко і вільно.
Поряд із цим великим колом є два менші. Одне з них засипане вугіллям. За словами Аннемарі, вугілля з одного боку — це і не земля, але й не щось чуже для цього місця. А з іншого — воно взято після згорання дерева, що росло саме тут. Тож так чи інакше пов’язане з оточенням. На третьому ж колі в центрі знаходиться невеликий круг із суміші глини та клею. Зверху він покритий позолотою і таким чином нагадує паляницю. Майстриня обрала саме золото, тому що, буваючи в українських церквах, її вразила розкіш куполів, ікон та дзвіниць (більшість із них оздоблені саме золотом).
Схожі неповторні вироби Аннемарі залишила скрізь, куди заносила її доля. Японія, Ізраїль, Голландія, Німеччина — усі ці країни мають частину серця художниці. Як запевняє Аннемарі, головне для неї — відчути серцем те місце, де вона творить. А захоплення лендартом прийшло до Аннемарі зовсім випадково: відвідавши однин із заходів, схожий на цьогорічний пленер в Україні, вона вирішила спробувати і свої сили. А першою роботою Аннемарі став кіоск по-турецьки. Взагалі-то у Туреччині кіоском називають те місце, де зустрічаються коханці. Тож майстриня вирішила створити схованку для закоханих із лози.
— Оскільки свіжа лоза швидко проростає, то я повстромляла її гілля у землю, надавши форми конусу, — пригадує пані Фрасколі. — До того ж, стилістика цієї роботи трохи схожа до вишивання хрестиком. Бо зовні цей кіоск, як і вишивка, був колючий, а всередині — гладенький. Тож ніщо не заважало коханцям. Проте для мене найдорожчою є зовсім інша робота. Це сплетене з лози людське обличчя, що мало контури губ, очей і носа. Ця робота висіла на тоненькому дротику над озером, яке було вкрите зеленою ряскою. І коли на озеро падало світло, на його плесі з’являлися додаткові малюнки. А після того, як небесне світило змінювало свій напрям, іншого вигляду набував і малюнок на озері.
ЛОЗОПЛЕТІННЯ ПО-РОДИННОМУ
Добре, коли хобі — рукоділля, малювання, колекціонування монет — захоплює всю родину. Тож сім’я Дюговських- Белибердіних, яка працює з лозою вже не перший рік — саме з тих. До того ж, чим більше рук, тим краще можна оформити композицію. Найчастіше родинні творіння символізують людські почуття, зокрема, кохання. Тож два янгольські крила, що схилилися один до одного — це не просто виріб з лози. Це стилізована версія зустрічі двох закоханих.
— Мені здається, що всім людям судилося знайти свою половину, — розповідає авторка лозової «Зустрічі» Галина Дюговська. — Адже ці дві половинки мають спільне начало, але з певних причин вони на певний час розходяться. Проте від долі не втечеш, тож вони неодмінно зустрінуться. І вже ніщо не розлучить два закохані серця. Саме це ми намагалися передати у цій лозовій фігурі.
Майже усі композиції родини передають взаємну любов та повагу. Та й назви робіт мають родинний характер — «Діалог», «Три крісла», «Триєдність». За словами пані Галини, сама доля перетворила захоплення лозоплетінням у родинну справу. Спочатку майстриня працювала з інтер’єрним текстилем, а Володимир Белибердін (її чоловік) — із каменем та металом. А з часом у них зародився свій нетрадиційний підхід до текстилю, що займає серединку між пластикою та скульптурою. Як розповідає пані Галина, її родині цікаво працювати не з абстрактними предметами, а з тими, що мають філософський підтекст. Тоді забувається навіть те, скільки часу та сил витрачено на одну роботу. Приміром, на «Зустріч» витратили цілий тиждень.
Однак мистецькі твори цінні не лише тим, скільки часу пішло на їхнє виготовлення. Головне ж — з якими думками та намірами творив їх митець. Бо якщо людина творить від щирого серця, то її праця неодмінно принесе комусь щастя.
