Щойно почула по радіо заклик Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні до всіх людей доброї волі запалити 27 листопада о 16-й годині свічку за душі тих, кого забрав Великий Голод 77 років тому... А ще — повідомлення про те, що, на жаль, на державному рівні в Україні про жертв того страшного Голодом ору, визнаного десятками інших країн світу(!) воліють не згадувати... Мабуть, не я одна здогадуюся, чому та кому на догоду...
Це підштовхнуло провести деякі паралелі. І згадалось інше «рукотворне» лихо — мільйони вбитих і закатованих у фашистських таборах іншою тоталітарною системою. Та ставлення до нього нащадків творців тих подій...
Якось службові обов’язки привели мене до Міжнародного медичного реабілітаційного центру для жертв воєн і тоталітарних режимів (МРЦ) — благодійної неприбуткової організації, що уже понад 15 років опікується допомогою колишнім малолітнім в’язням фашистських концтаборів, остарбайтерам, біженцям, жертвам тортур, політичних репресій, особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, самотнім літнім з числа найбідніших та найуразливіших верств населення. Саме тим людям, які потребують особливих уваги та чуйності, надзвичайних такту і терпіння та значних затрат часу на свою реабілітацію.
У Центрі констатували, що, на превеликий жаль, в Україні і держава, і багаті бізнесмени, і громадські організації дуже мало опікуються проблемами літніх людей, зокрема жертв нацизму й сталінізму. Та що існуюче податкове законодавство зовсім не заохочує бізнес займатися благодійництвом, як це робиться в розвинених країнах. Ось і залишаються ці люди сам на сам зі своїми проблемами.
Але, на щастя, таки знайшлася організація, готова допомогти жертвам тоталітарних режимів. Це, хоч як це дивно... німецький фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Саме за його фінансової підтримки МРЦ з липня минулого року розпочав роботу за проектом «Медико-психологічна реабілітація та соціалізація літніх людей...», в якому тісно поєднані медична та соціальна допомоги літнім людям, і в першу чергу — жертвам нацизму і сталінізму.
Від початку впровадження проекту, розповів виконавчий директор МРЦ Ігор Рішко, допомогу в Центрі отримали близько 400 осіб, середній вік яких — 78 років. Всього ж за цей час було надано понад 11 тисяч послуг медичного та немедичного характеру.
До слова, фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», крім названого, підтримує ще багато інших гуманітарних проектів в Україні, робить велику справу — вчить українське суспільство чуйності, добродійності, толерантності та шаноби до старості. А головне — допомагає людям (до яких, за великим рахунком, більше нікому немає діла), значно покращити якість життя.
Пригадався ще один випадок. У кінці червня нинішнього року проходив (до речі, навпроти пам’ятника жертвам фашизму у Бабиному Яру) сателітний симпозіум з проблем Чорнобильської катастрофи (які, на жаль, залишаються і будуть актуальними завжди). Проведення цього симпозіуму, як зазначали учасники та організатори заходу, значною мірою стало можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної організації «Допомога дітям Чорнобиля» та її голови професора Хартмута Кеплера з Німеччини. До слова: він уже протягом 20 років займається гуманітарною діяльністю — щорічно оздоровлює значну кількість постраждалих дітей, сприяє стажуванню у кращих клініках Німеччини українських учених. Тож не дивно, що учасники симпозіуму привітали доктора Кеплера дружніми оплесками. Він, своєю чергою, зі сльозами розчулення подякував усім присутнім, особливо тим, хто протягом всього часу співпрацював з ним. А його слова зробили мокрими очі усіх без винятку слухачів:
— Двадцять другого червня, коли був у Києві, я поклав квіти до могили Невідомого солдата. Я зробив це, думаючи про те, що було між нашими народами. І зараз ми маємо можливість допомагати одне одному. Я дуже щасливий тим, що можу щось робити для налагодження гарних стосунків між нашими країнами, — щиро мовив він ...
Я далека від думки, що саме пан Кеплер чи хтось з його близьких родичів був особисто причетним до звірств фашистів, від яких, зокрема, чи не найбільше постраждала Україна. Але це не завадило йому признати гріх своєї країни і робити все, що в його силах, для порозуміння, миру між нашими народами й миру у власній душі...
