На радість Україні «білих ворон» у нас більшає. Уже не хочемо літати чорними зграями й крякати на світ. Хочемо бути самостійними, самодостатніми, виразно індивідуальними та мати сили протистояти долі, ситуації, сірості й чорноті. На терені театру теж побільшало «білих ворон». Три роки тому Анатолій Хостікоєв і Богдан Бенюк організували театральну компанію «Бенюк—Хостікоєв», меценатом якої стала фармацевтична фірма «Дарниця».
Уже четверту виставу випускає ця дружна маленька компанія. Оце нещодавно, напередодні Дня Незалежності з їхніх рук, чи то пак, з їхніх сердець вилетіла «Біла ворона», перша колись українська рок-опера Геннадія Татарченка на лібрето Юрія Рибчинського про Жанну д’Арк, про потяг людини до свободи і здатність її на жертву власним життям заради вільної батьківщини. Довго цей твір пробивався колись на радянську сцену. По пір’ячку, по вокальним шлягерам добре поскубли її свого часу талановиті естрадні співаки, вражаючи публіку образними, змістовними текстами і мелодіями, що вкарбовувались у пам’ять. А пізніше, вже на спаді моди на мюзикли та рок-опери, відомий режисер Сергій Данченко поставив-таки «Білу ворону» на сцені Київського театру імені І. Франка. Молодий Хостікоєв здибав тоді в акторському партнерстві з Наталею Сумською (Жанна д’Арк) собі ладу-дружину. Вистава жила довго й тішила глядачів їхнім щирим коханням, багатофігурністю персонажів, грандіозністю постановки та сценічними ефектами, як-от політ «білої ворони» — Орлеанської діви, розіп’ятої на довгих пасах, крізь дим і полум’я смертного вогнища.
Іще давні філософи помітили, що не можна двічі увійти в ту саму річку. Подумки повертаючись у свою молодість, режисер Хостікоєв добре це знав і ступав зовсім в іншу річку — з молодими виконавцями, з іншим, сучасним, музичним інтонуванням вокальних текстів, із помітно скороченими та злегка оновленими драматургічними текстами.
Легше за все закопилити губу й із гримасою театрального гурмана пхикнути на творчі борсання тої незалежної театральної компанії, на наївно-акторську режисуру Хостікоєва, зворушливу старанність непрофесіональної дебютантки Юлії Вдовенко в ролі Жанни, на доволі дешеві сценічні ефекти — тут тобі й дітки одне від одного менші, й живий білий кінь під орлеанською дівою, й дими, й мотоцикли, й, звичайно, розіп’ятий політ, як колись було. Та здавна ведеться етичне мистецьке правило — судити митця за законами, ним самим над собою поставленими. Хостікоєв не претендує на філософські мудрості й тонкі психологічні підтексти. У нього інший жанр — драматизоване шоу, музичний плакат, рок (!) опера, називайте як хочете. Тут все навмисне спрощено, щоб дійшло до кожного молодого недоумка або до любительки серіалів. Тут нема характерів — є постаті, своєрідні маски, машкара, яку легко накидають на себе (і скидають так само) актори. Тут нема натяків — все сказано прямим текстом, вигукнуто прямо в лоб, в очі, ще й багаторазово повторено, аби глядач затямив собі ці прості непрості поняття — свобода, честь, вітчизна, народ. Тут нема протиріч і складності історичної ситуації з англо-франкською Столітньою війною, тут є драматургічна схема фабули: Жанна збиралась заміж — почула голоси, які кликали на подвиг, — вона коронувала Пилипа Валуа, онука Анни Ярославни — він їй подякував і відправив назад, додому — вона владу не послухала, повела військо визволяти Париж — дорогою її взяли в полон, перекупляли один в одного — запропонували життя в обмін на ім’я (стратять під ім’ям Жанни якусь шльондру) — вона не захотіла поступитись честю належати історії — її спалили — все.
Ну і що з того, що насправді, та й в першому варіанті п’єси все було складніше — не історію ж вивчати йдуть люди в театр, нинi самі історики не певні, чи справді було спалено Жанну д’Арк на вогнищі. Глядач іде за емоціями та враженнями. І на виставі Хостікоєва він їх отримує. Гарно, стильно танцює і діє масовка, перепрошую, народ. Щось на зразок коктейлю зі старовинних незграбних танців із картин Брейгеля та сучасного репу і брейк-дансу. Всі дуже гарно співають. Наталя Сумська в ролі Столітньої війни — так просто віртуозно. Василь Мазур (грає кілька персонажів) прекрасно володіє своїм унікальним басюрою. Бенюк відомий у нас вокаліст на всі стилі та регістри. А дебютантка Юлечка Вдовенко, розшукана творцями вистави серед народних талантів, має неповторний тембр голосу й демонструє не поверхово-естрадний темперамент, а насичений драматизм співу. Хоча ще погано володіє диханням, а уважному професійному оку видно, що вона грає не стільки Жанну, скільки повторює режисера Хостікоєва, який, мабуть, на репетиціях гарно сам зіграв цю роль. І що з того? Вдовенко ще тільки починає, в неї все попереду. А особливо приємно було спостерігати, як їй допомагають, нею опікуються всі учасники, партнери, а вона «викладається» з усіх сил. І врешті все гарно у неї виходить. Хіба що контрасту між юною жіночністю і мужністю відваги, святого покликання поки що не вистачає. Це прийде.
Що з того, що інколи у виставі кінці з кінцями не сходяться. Важко зрозуміти, де орлеанці, де бургундці, де комп’єнці, коли й чому народ відсахнувся від Жанни, чому зрадив коханий, став її катом. Оці кляті «чому», які ставить звиклий до логіки розум, виникають перш за все тому, що ці моменти невиразно прописані у драматургії, отже, акторам не було що грати, а режисер не зміг прояснити їх постановчими прийомами. Та просто не треба тут мудрувати — чому та як. Важливий сам факт — зрада, відступництво, ентузіазм, кохання, смерть. У причинно-наслідковому зв’язку в даному разі важливий наслідок. Про це й мова.
А в цілому вистава заворожує. У ній багато складного руху, всіляких бійок, біганини, танців. Прекрасний вокал як солістів, так і хору. Гарне сучасне аранжування. Бавить несподівано чудова французька мова Богдана Бенюка (блазень), смішить жалюгідно-витончений дурень-король у виконанні Тараса Постнікова.
Моторошна мізансцена суду над Жанною, яку утворюють нависаючі над процесом зловісні постаті в каптурах, без облич — реагують каптури, а не люди. Природно, вільно почувається на сцені найменший Хостікоєв, В’ячеслав, сучасний хлопчик, що розпитує нинішнього барда з гітарою (старший Хостікоєв) про давнину. Це з його подачі в історії з’являються мотоциклісти-байкери замість вершників-кіннотників.
І нехай у виставі два фінали (ще й через закриття завіси), зате в кінці Орлеанська діва Жанна, вона ж актриса Ю. Вдовенко, вона ж Свобода і Честь, на білому коні в’їжджає у наш час, у нашу реальність. За вашу й нашу Свободу, за вашу й нашу Гідність билася і страждала Жанна д’Арк, творчо мучилися і натхненно трудилися творці вистави «Біла ворона»-2005, присвячена ними й автором сценічної ідеї Глібом Загорієм Родині, Сину, Друзям, що ніколи не зраджують. Тобто нам з вами.
