1967 року він закінчив Тбіліський політехнічний інститут, а 1974-го — Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (режисерський факультет, майстерня В. Чубасова). Борис Небієридзе спочатку працював асистентом звукорежисера й звукорежисером студії «Укркінохроніка». З 1974-го — режисер кіностудії «Укртелефільм». Небієридзе зняв понад 20 картин («Чарівний годинник», «Осіння дорога до мами», «Сьомий перстень чаклунки», «Веселенька поїздка», «Людина з команди «Альфа», «Фуфель», «Убивство в Саншайн Менор» тощо), але популярність серед глядачів принесли йому серіали, зокрема, «Роксолана», «Лялька», «Золоті парубки», «Криваве коло» тощо, а також картини для дітей.
— Смерть Небієридзе — величезна втрата для всього нашого кінематографу, — сказала «Дню» актриса Ольга Сумська, виконавиця ролі Роксолани в першому українському серіалі. — Я себе почуваю так, ніби осиротіла. Адже Борис Костянтинович був режисером, який перевернув і мою творчу долю, подарувавши зоряну роль — Насті Лисовської-Роксолани (легендарної українки, яка стала дружиною султана)... Небієридзе був чудовим майстром, глибоким і відповідальним режисером. На знімальному майданчику до акторів завжди ставився дуже бережно. Я познайомилася з Борисом Костянтиновичем, зігравши епізод у його стрічці «Гори димлять» (моя сестра Наталія там виконувала головну роль). Потім ми років п’ять не зустрічалися й раптом я отримую від нього пропозицію зіграти легендарний образ — Роксолану. Непросто народжувався фільм (були періоди безгрошів’я), але режисер все-таки зумів цей творчий проект втілити на екрані. Серіал полюбили глядачі, він отримав кілька нагород на фестивалях, але найголовніше — він подарував мені зустріч із самобутнім майстром кіно. Небієридзе знімав фільми різних жанрів. Він чудово знав українську мову й мені дуже боляче, що по-справжньому все-таки не зумів заявити про себе в Києві. В останні роки він працював у Росії... Знаєте, коли помирають особистості, то багато чиновників говорять правильні й красиві слова про внесок майстра у вітчизняний кінематограф, але за його життя вони зовсім йому не допомагали. Дуже боляче, що у нас в Україні продовжується традиція, яка тягнеться ще з радянських часів, — «талант сам проб’ється». Так, Борис Небієридзе пробився, його фільми люблять глядачі, але я вважаю, що наші «керманичі» з культури повинні докорінно змінити своє ставлення до творчих людей. Треба допомагати й підтримувати їх за життя, а не спохвачуватися, коли стає вже запізно...
«День» висловлює співчуття близьким, колегам і друзям Бориса Костянтиновича.
