Програвши з рахунком 1:2 команді Парагваю, юнацька збірна України вибула із боротьби за звання чемпіонів світу на стадії 1/8 фіналу. Попри це, виступ українських юнаків на світовому фіналі в Аргентині можна вважати успішним.
На відміну від справжнього або «дорослого» футболу, де наше місце ніколи не було найпочеснішим і рівень якого щораз підтверджується світовими, європейськими та олімпійськими фіналами, які проходять без участі українців, у футболі юнацькому Україна вже має певні результати. Це і друге місце в Європі, здобуте торік командою 19- річних, і нинішня участь цих же хлопців у світовій першості для 20-річних.
Традиція успіхів юнацьких та молодіжних команд прийшла до нас ще із союзних часів, коли радянські юнаки регулярно досягали рубежів, недосяжних для дорослих. Досить згадати легендарний титул чемпіонів світу для 19-річних, здобутий 1977 року в Тунісі командою СРСР з українцями Безсоновим, Балем, Балтачею, Сивухою, Каплуном, Крячком та іншими. Між колишніми та нинішніми успіхами молодих українських футболістів на міжнародній арені є багато спільного, однак є й різниця.
Почнімо з відмінностей. Дитячий та юнацький футбол 70—80-х відрізняється від нинішнього кількома чинниками. Передовсім масовістю, якої, слід це визнати, наш футбол уже ніколи не матиме. І річ не лише в недостатньому фінансуванні дитячих спортивних шкіл, а й у тому, що футбол уже не є чи не єдиним вікном у світ для українського підлітка — діти мають безліч розваг, окрім футболу. З другого боку, талановиті гравці, які не перевелися в наших краях, занадто рано дістають можливість заробляти футболом на життя, і не тільки в Україні. За юними зірочками полюють нині сотні високооплачуваних дорослих дядьків, готових пообіцяти підлітку та його батькам золоті гори в разі переїзду хлопчика до певної команди, часто за межі України. За нинішнього рівня життя звабити здібного школяра особливих зусиль не коштує. Мало не з 15- річного віку юні футболісти мають тепер різні варіанти продовження кар’єри, а тому далеко не всі потенційні зірки вчасно потрапляють на очі тренерам юнацьких збірних.
Тепер про спільне, про те, що об’єднує колишні і нинішні юнацькі перемоги і за певних умов може принести успіх у дорослому футболі. Як і колись, дорослі функціонери із великим задоволенням доповідають «нагору» про юнацькі медалі й тому для команд із обмеженням віку створюються відносно непогані умови. Бо що потрібно? «Натаскати» хлопців на кілька матчів, аби всіма правдами й неправдами досягти результату. Що б не казали про здобуте минулого року українцями європейське «срібло», власне гра команди (а не результат) залишила гнітюче враження. Намагаючись насамперед не програти, наші хлопці дев’яносто відсотків часу або руйнували чужі атаки, або били м’яча вперед у розрахунку на удачу, на помилку суперника. Одне слово — самі не грали і суперникам не давали. Добре, що юнацькі трансляції практично нічого не коштують, і вітчизняна публіка могла подивитися на гру збірної тренера Крощенка на двох фінальних турнірах. Гри юнаків 70—80-х ми не бачили, не виключено, що команди часів Безсонова, Заварова чи Тарана свого часу грали так само.
Об’єктивно, і торік, і тепер українські юнаки зіграли абсолютно однаково. Після сенсаційної перемоги на старті (торік над Німеччиною, тепер над Чилі) команда захоплювала лідерство в групі й утримувала його. А в першому ж матчі «навиліт» наші програли. Тільки 2000-го це був одразу фінал, а нині — лише одна восьма фіналу. У прогнозах перед фінальним турніром в Аргентині наголошувалось на тому, що наша команда грає разом вже не перший рік. Тим більш прикро було бачити майже повну відсутність взаєморозуміння, розгубленість і скутість наших юнаків, які прагнули насамперед не помилитись, а тому помилялися весь час. Кожна друга передача віддавалася суперникові, а єдина награна комбінація виглядала як сильний удар в бік чужих воріт, де за м’яч мав поборотися самотній форвард Бєлік. Кому, врешті, програли наші юнаки? Команді Парагваю, котра грала ще в більший антифутбол, ніж наша. Південноамериканські руйнівники і грубіяни виявилися більш нахабними за наших і перемогли. Який висновок?
Насамперед слід знайти середину між власне результатом гри юнацької збірної і головною метою її існування. Завдання не з простих. З одного боку, нібито виграш не головне — аби тільки наша завтрашня зміна заявила про себе, відчула свою силу і здобула неоціненний міжнародний досвід. З другого — якщо не вигравати, команда нікуди не потрапить, ніхто наших зірок не побачить, і самі зірки досвіду не наберуться. З вищеназваних міркувань ставлення до юнацьких змагань може бути різним. Так, перша зірка парагвайців Санта Круз вже другий сезон без особливого успіху бореться за місце в складі «Баварії», а тому до збірної не приїхав. Наш Бєлік, який у «Шахтарі» в такому ж стані, на юнацький чемпіонат поїхав і забив там два фантастичнi за красотою голи.
Традиційно сильні футбольні держави не занадто переймаються успіхами юнаків — Бразилія, Італія, Англія, Іспанія, Німеччина думають про справжні світові та континентальні титули, розглядаючи юнацькі збірні як одну із десятків складових головного успіху. Але є й інший досвід. Франція, яка здобула останнім часом чи не всі можливі у світі титули, створила свого часу наскрізну систему національних команд усіх вікових груп під спільним керівництвом. В підсумку юні зірки плавно переходять із збірної до збірної, а головна команда країни просто тріщить від здібної молоді, що дихає у спину заслуженим майстрам. Приклад — останній кубок Конфедерацій, де Франція впевнено перемогла без участі своїх перших зірок на чолі із Зіданом. Чи будемо згадувати вітчизняний досвід, коли нездужання одного- двох гравців збірної оголошується ледь не національною трагедією?
Безперечно, досвід Франції нам ближче і спроби створити в Україні струнку систему добору юних талантів через збірні різних вікових груп можна тільки вітати. Кількість же талантів і якість роботи з ними — це вже інша площина. Завдяки світовій першості серед юнаків ми побачили в ділі найближчий резерв українського футболу. Сказати, що гра нашої молоді надихає, було б перебільшенням. З другого боку, є кілька футболістів, здатних уже найближчим часом допомогти головній команді країни. А щодо результату, то останнім чемпіоном Європи серед 21-річних були італійці, серед 19-річних — французи. Команди саме цих двох країн виборювали торік у фінальному матчі звання «дорослих» чемпіонів Європи. Таким чином повторення результату юнаків — одна восьма світового фіналу — було б для національної команди України значним і першим у її біографії успіхом.
Аби завершити аналогію, згадаємо додатково, що наші зіркові юнаки 70—80-х зуміли згодом виступити і на світовому фіналі 86-го, і на європейському 88-го. А це означає, що проголошена торік для національної збірної «Мета — 2002» не завершиться наступним роком. Футбольне життя не закінчується 2002-го, нас є кому представити на світовій арені і в наступні роки.
І нехай світове чемпіонство, навіть юнацьке, залишилось поки що недосяжним, ми повернулись нарешті до світового футболу. Глядачі на стадіонах Дніпропетровська, Донецька, Кривого Рогу, Одеси, Борисполя та інших міст, звідки прийшли до збірної учасники світового фіналу серед юнаків, впізнаватимуть тепер серед гравців зовсім молодих хлопців, які першими в історії нашої держави вийшли на світовий фінал у жовто-блакитній формі із українськими прізвищами на спині. Після суперництва з юними чилійцями, китайцями, американцями, парагвайцями на наших хлопців чекає боротьба з дорослими українцями. Наш чемпіонат можна буде сміливо порівнювати зі змаганнями світового рівня, на які наші футболісти обов’язково повернуться. Хотілося б, щоб якомога швидше.
