На відміну від недавніх часів, у Києві тепер рідко відкривають меморіальні дошки. З одного боку — дороге задоволення, з іншого, знов-таки на відміну від ортодоксальної радянської доби, де суворо за ранжиром було розписано, який діяч великий, який видатний, а який — просто відомий, нині такі чіткі градації відсутні. Тож коли вже ухвалюється рішення увічнити чиюсь пам'ять бронзовою плитою на будинку, де герой жив і творив, то особистість ця повинна бути з усіх боків бездоганною. Таким, власне, й був Сергій Козак, меморіальну дошку котрому врочисто відкрито вчора в Києві. Понад 30 років він співав на сцені Національної опери, викладав вокал у консерваторії, вів плідну громадську діяльність, доклавши, зокрема, чимало сил до народження таких відомих колективів як капела імені Л.Ревуцького і камерний хор Б.Лятошинського.
Сергій Козак був талановитим поетом, вдало писав музику, а головне — умів дивитися на світ широко й незашорено, не дав підкорити себе догматам часу, в якому йому випало жити. Приміром, демонстративно підкреслював свою українськість.
Подвижників не можна забувати. Як і заощаджувати на пам'яті про них. Утішно, що Сергія Козака тепер, можливо, згадуватимуть частіше.
