Незважаючи на те, що Г.С.Сковорода не залишив систематизованого викладу своєї філософської концепції, все ж таки вона простежується через художні твори, трактати, діалоги, басні й «разговори», переклади та чималу епістолярну спадщину. Ще академік Дмитро Багалій підкреслював, що «неможливо відрізняти в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, бо все це у нього злито в єдиний моноліт».
Дуже важко знайти в світі філософа, який би мав таку невичерпну жагу пізнання вічного, й творчого самопізнання, до якого він закликав постійно. Мандрівний спосіб життя Сковороди допоміг йому дійти до думки, що «Жизнь наша, есть путешествіе» (зберігається орфографія того часу — «руська мова»).
«Український Сократ», що постійно наголошував — «пізнай себе», «поглянь у себе», навіть на могилі своїй заповів вибити такий напис: «Мир ловил меня, но не поймал». І, як вважає визначний український філософ сучасності, професор Сергій Борисович Кримський, «Григорій Сковорода, наслідуючи великого Сократа, стверджував, що справжня мудрість не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоби жити в істині... він вважав справжнім філософським результатом «книгу» свого життя, в якому кожний вчинок будується як рядок життєтворчості, а рукотворні тексти виступають лише символізацією його творіння життя, його знаками».
Головним джерелом усіх людських бід і проблем, на думку філософа, є «несродність» — тобто небажання і невміння шукати шляхи «сродності» зі світом, який постійно змінюється. Саме тому важко назвати Григорія Сковороду суто схоластичним, «кабінетним» філософом — постійна жага експерименту зі своїм життям, що стало своєрідним карнавалом iз багатьма ролями, призводить до того, що сам він упевнено доводить — світ так і не спіймав його у «повній фіксації» (С.Б.Кримський).
А от «інструментом» знаходження правильного життєвого шляху Григорій Сковорода вважав серце. Із ним пов’язані душа, думки, дух, і саме через нього вони проходять. І людина постає не як «мисленна» істота (філософ свідомо уникав слова «розум»), а як похідна духовно-сердечного буття.
Знання його спадщини, подвигу подвижницького життя підсилює інтелектуальну домінанту життя в нашому роздертому, не цилісному, фрагментарному світі.
Чи замислимося ми нарешті, що Україна дала філософа без перебільшення світового рівня? Про вплив Сковороди на свій духовний розвиток писали Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Лев Толстой, Микола Бердяєв, Павло Флоренський, Михайло Булгаков. Відлуння думок Сковороди можна відчути у модерних філософських течіях ХХ століття, наприклад, у працях екзістенціалістів (К’єркєгор, Сартр, Камю, Ортега-і-Гассет).
Чи можна найкраще спростувати дрімучий, архаїчний стереотип про українця Козацької доби, який, мовляв, умів тільки махати шаблею, співати тужливих пісень й пити оковиту? Якщо згадаємо, що рід Сковороди був саме давнім козацьким родом й філософ не те що ніколи не цурався цього, а й підкреслював свою «сродність» iз народом (чи не актуальний зараз сміх філософа на адресу «великого стада свинного» з його пристрастю до «честей, сребра, волостей»; «лучше голый, да правый, нежели богатый беззаконник!»; «здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий і від здорового царя»), то перед нами – справжній еталон, на який у своєму духовному розвитку має рівнятися й сучасний українець. Ми чомусь із острахом називаємо себе українцями – чи не тому, що і за 11 років незалежності так і не стали політичною нацією?
Легко бути філософом у щасливі часи, але XVIII ст. для України було добою найтрагічнішою, бо ж саме існування нації знаходилося під реальною загрозою. Життя людини нічого не було варте. І Сковорода, знаходячись у самій гущині цього народу, вчить, як гідно витримувати найтяжчі часи і випробування.
Пунктиром творчості філософа- мандрівника (аж ніяк не бродяги) стає невпинна боротьба за справжню гідність людини.
Наскільки важко людині осягнути все, що нас оточує, краще за Сковороду ніхто й не скаже: «Великий съй круг міра видим есть, но он мечта и тънь: вещи и истинное сущее есть то, что под покровом его скрывается» («О въчности»).
