Iсторія безкінечна та невичерпна, як саме життя. Є в ній сторінки високо натхненні, що демонструють нам, на що спроможні люди, які відстоюють свою гідність, своє Богом дане право бути вільним народом, а не натовпом рабів і вільно обирати своє майбутнє. А є роки жахливих катастроф, є епохи таких безмежно жорстоких трагедій, які людський розум осягнути не в силі, проти яких повстає моральне почуття кожної нормальної людини. Утім, слово «трагедія» тут виглядає порожньою, беззмістовною абстракцією, воно не передає ступінь того вселенського, невимовного болю, що його відчуваєш, коли йдеться про холоднокровне, геноцидне винищення цілого народу.
Сьогодні по всій країні відзначається День пам’яті жертв голодомору. Ми, українці, либонь і через тисячі років не зможемо забути того, що відбувалось на нашій землі 70 років тому, у 1932—1933 роках (а також і раніше, у 1921 році, й через півтора десятиліття, у 1946—1947 роках). «Терор голодом» — ось ймення цьому народовбивству (уточнимо, що тут йдеться саме про голодомор початку 1930-х як геноцид заздалегідь продуманий, спланований і організований сталінською владою; голод 1920-х років і повоєнний голод заслуговують на окрему розмову, бо були спричинені як політичними факторами, так і реальним неврожаєм, чого, всупереч брехні офіційної пропаганди радянських часів, ніяк не можна сказати про 32—33-й роки). Ось лише один документ тієї доби, котрий, може, дасть читачеві уявлення про те, чому немає відповідників у людській мові.
Донесення ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року так викладає ситуацію з «терором голодом» (утім, автори воліли вживати єзуїтський вислів «продовольчі труднощі»!): «Найбільша кількість фактів голоду зареєстровано в кінці лютого й на початку березня. У окремих місцях це явище набуло масового характеру. Голодуючі сім’ї вживають у їжу різні сурогати — кукурудзяні качани та стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни й буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м’яса кішок, собак і дохлих коней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область...» Такого в історії України ще не було ніколи.
Безумовно, пам’ять про цей апокаліпсис (саме так його й називали в народі, а ще говорили: «кінець світу настає») — наш найвищий імператив, якщо ми хочемо залишатися людьми. Але є іще один, не менший, моральний імператив перед десятьма мільйонами загиблих: ретельно проаналізувати, як саме, якими конкретно засобами споруджувався престол Царя Голода, чому подібне стало можливим? І відповідь буде, мабуть, такою: шлях до терору голодом відкрив передовсім розкол єдиного українського народу за класовою ознакою (куркуль–експлуататор, отже — ворог, середняк і біднота; причому, хто є ким, визначала винятково влада!). Шлях до геноциду відкрило терористичне винищення совісті нації — української інтелігенції, брутально звинувачуваної в націоналізмі (і не випадково ці два процеси йшли паралельно: організація голодомору, блокада сіл в більшості областей України частинами НКВС, закриття для голодуючих доступу в найбільші міста — з одного боку, й розправи з інтелігенцією в 1930—1934 роках — з другого). Шлях до національної катастрофи відкрила «залізна завіса», що опустилась між нами та Заходом (трагічно, що багато відомих європейських діячів, таких, як Бернард Шоу, Едуард Ерріо, Анрі Барбюс категорично заперечували сам факт голоду...). І нарешті, кажучи узагальнено, шлях до апокаліпсису відкрила тотальна, абсолютна непідконтрольність влади народу.
Безперечно, Сталін знав, що робить. Мета була: зтерти з карти світу Україну як землю, населену окремим народом iз чіткою національною свідомістю. Ось що доповідав своєму керівництву консул італійського посольства в Москві Антоніо Граденіго у травні 1933 року: «Сучасне нещастя (терор голодом. — І.С. ) спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. І, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм».
Так не сталось, хоч, зауважимо, сталінський режим доклав до цього всіх зусиль. Не сталось не в останню чергу завдяки тому, що генна пам’ять нації, попри всі жахи, зберегла «базовий код»: ми — єдиний народ, і вітчизна у нас одна. І картини вселенського жаху 1932—1933 років — пекельно важка, але невід’ємна складова цієї пам’яті. Це розуміння ми маємо передати дітям і внукам, якщо хочемо, аби вони залишалися людьми.
