Уже декілька вихідних однією із центральних вулиць старовинного Львова — проспектом Свободи, закритим у неробочі дні для руху звичайного транспорту, роз’їжджають кінні екіпажі. Нині, повідомляють «Подробиці» (www.podrobnosti.ua), у розпорядженні львів’ян і гостей міста три кінні екіпажі, два з яких разом зі спеціально навченими кіньми прибули з Відня. Традицію дещо осучаснили: екіпажі обладнано габаритними вогнями, звуковими сигналами й навіть гальмами. Є й спеціальні пристосування для прибирання гною — щоб уникнути проблем із санітарними службами. Проїзд на такому, нестандартному для нашого часу, виді транспорту коштує п’ять гривень. І якщо нововведення себе виправдає, то наступного року у Львові буде вже декілька подібних маршрутів. «День» поцікавився в експертів:
«ЯКІ ЩЕ ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ МОЖНА БУЛО Б ВІДРОДИТИ НА ВУЛИЦЯХ СТАРИХ МІСТ?»
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («1+1»):
— Якщо говорити про Київ, то, напевно, одна з найпомітніших традицій, які вдалося відродити за останні декілька років, — це вуличні кав’ярні, тобто виносні майданчики перед «підприємствами громадського харчування». Це те, що, будучи характерним, взагалі, для будь-якого великого міста, додає будь-якому великому місту своєрідності. Скажімо, Париж без вуличних кав’ярень уявити практично неможливо. Вони є частиною міського пейзажу. Але ось зовсім нещодавно я дізнався, що чи то Київрада, чи то мерія видала постанову про те, що ці літні майданчики мають закриватися о десятій вечора — незалежно від того, грає там музика чи ні, йдеться про спальний район чи про центр міста. Тож можна вважати, що наші міські власті йдуть iнакшим шляхом — не відродження традицій, а закручування гайок.
Щодо інших традицій, то час від часу мені подобається потрапляти на ділянки бруківки — це надає вулиці абсолютно іншого зовнішнього вигляду, атмосфери. Причому подобається незалежно від того, пересуваюся я пішки чи машиною: якщо таку бруківку добре укладено, то й на машині їздити по ній, взагалі, — невелика проблема. Принаймні наявності дірок, куди ти провалюєшся на півколеса, як у асфальті, ця бруківка не передбачає. Не знаю, наскільки дорогим є її підтримування в належному стані, але й щодо цього у нас, мабуть, також пішли протилежним шляхом: їх прибирають (на розкішних машинах їздити бруківкою ніби не так комфортно).
Кіра ШАХОВА, заслужений професор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка:
— Те, що у Львові відновили таку традицію, — прекрасно. Я вже людина похилого віку, тому добре пам’ятаю, як мені було приємно в дитинстві кататися на санях. Крім того, я не так давно була у Відні, і там, у центрі міста, багато подібних екіпажів. Я не знаю, скільки це коштує там, але дуже багато людей їздять на таких екіпажах досить вузькими вуличками. Людина, що керує конячками, є ще й гідом — щось розповідає та пояснює. І це дійсно дуже гарно. Мені здається, що й нам завжди хочеться прилучитися до своїх витоків, коріння, до чогось колишнього, старого. Зараз намагаються відновлювати старі будівлі. У столиці — це досить проблемна ситуація, тому що в Києві старі будівлі не такі вже й старі. Але і цей еклектичний стиль, здебільшого, треба зберігати. Зараз у нас створюється багато такого, що не асоціюється із стилем, затишком та зручностями. Однак дуже важливо, щоб був і стиль, і, як кажуть поляки, «смаковинки». Тобто щось таке, чого не знайдеш в іншому місті. От, наприклад, на моїй невеличкій вуличці є приватна пекарня: там печуть булочки та іншу солодку здобу. І туди приходить безліч людей: адже її працівники добре роблять свою справу. Мені здається, що такі ресторанчики, кафе з гарними кухарями теж могли б додати історичного присмаку. Крім того, не треба намагатися всюди щось «понатикати», понастроювати. Я знаю, що земля коштує дорого. Але потрібно залишати якісь маленькі «зелені» куточки. Також треба ставити побільше лавочок уздовж бульварів, вуличок, де б люди могли сісти і подумати про щось своє. Це теж підживлює любов до міста. У нас уже з’являються різні місцеві традиції: приміром, діти на вулицях можуть покататися на маленьких кониках-поні. А ще, мені здається, дуже добре було б побачити на вулицях гарні шарманки. Колись, якщо не помиляюсь, у Копенгагені, я бачила подібне. Шарманки — гарні, великі, прикрашені дзвониками. Там навіть є лялькові вистави, де грає весела музика. Навколо них збираються люди, фотографуються. Дуже красиве видовище. До речі, ще одна традиція спала на думку — це ляльковий театр. Колись актори — молоді хлопці та дівчата — ходили по дворах, вулицях і могли на цьому непогано заробити. Відновлення такої традиції теж створювало б якусь позитивну ауру. До того ж, у ляльковому театрі немає нічого складного — робиться невеличка ширмочка, а далі може бути все, що завгодно: якісь сценки, навіть з громадсько-політичним присмаком, пісні, гра скрипки, читання смішних текстів. Це теж могло б бути дуже цікаво.
Владислава ОСЬМАК, науковий співробітник «Музею однієї вулиці»:
— Я би запровадила таке: десь просто на алейках чи в парках відновила б гру духових оркестрів.
Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ, письменник:
— Найкраща традиція — це підмітати вулиці. Бо жити в такому бруді просто неможливо. Я вже боюся виходити з дому, бо постійно потрапляю на якесь звалище. Кілька центральних вулиць Києва начебто прибираються, а в нас, на Русанівці (один з найзеленіших районів Києва. — Ред. ), вони перетворені на суцільний смітник. Люди приходять, шукають більш-менш чистий куточок, а потім перетворюють і його на купу сміття. Як можна в цьому жити, я вже не уявляю. Тому чистити міські вулиці — це найкраща традиція. А чи історична вона, чи ні — це вже не має значення.
