За останні святкові дні отримали два тривожних дзвінка. Спочатку країну сколихнула новина про те, що стотисячні шахтарські міста Луганщини лишились без хліба. Через відсутність борошна, за словами активістів Трудового руху «Солідарність», у двох містах Луганської області зупинилися хлібозаводи, а відтак із полиць магазинів зник хліб. Місцева влада спробувала компенсувати нестачу поставками з обласного центру, але їх не вистачило.
Тим часом у сусідів луганчан, жителів Донбасу, як повідомив редакції газети власний кореспондент «Дня» у Донецьку Сергій Коробчук, пролунав дзвінок іншої теж майже «біблійної» проблеми — води. Посилаючись на слова генерального директора компанії «Вода Донбасу» Дмитра Григор’єва, журналіст повідомив, що вісімнадцять міст Донецької області отримують питну воду за «специфічним» графіком. Зокрема, 400-тисячна Макіївка давно забула про гаряче водопостачання, а холодна вода тут подається по годинах. Донедавна приємним винятком були лише вихідні та святкові дні, розповідає Коробчук, але й тому прийшов кінець: нині городян повідомили, що навіть по червоних днях календаря питна вода траплятиметься в кранах лічені години, вранці та ввечері. Причина, кажуть у міській раді, — борги за водопостачання. Натомість начальник виробничо-технічного відділу «Макіївводоканалу» Сергій Пахолючук називає інші «болячки» застарілої біди. Зокрема, міські водогони зношені на 80% і потребують негайного ремонту на кількадесят мільйонів гривень. А старі насосні станції, очисні споруди використовують надто енергоємне обладнання. Тож макіївчани змушені, як у старі «добрі» радянські часи, робити «аварійні» запаси води у цеберках, відрах і тазах...
Втім подібних «макіївок» по країні десятки, а то й сотні. Погодинно «п’є» воду чи не кожне провінційне містечко України.
Парадоксально, але факт — питання позаминулих століть — води, а тепер ще й хліба — гостро постало для українців на початку XXI століття. В епоху високих технологій та інноваційних революцій Україна знову повертається до кам’яного віку? Чому?
Питання — в якості облаштування життя та вміння розпоряджатися ресурсами. Можна декларувати тисячні аграрні потенціали, годинами розповідати про родючі ѓрунти, сприятливий клімат та вигідне геополітичне місцерозташування, та, не вміючи оцим усім до ладу розпорядитись, українці ризикують не те, що продемонструвати свою нездатність «нагодувати» світ (як того від нас очікують на порозі прогнозованої продовольчої кризи), але й забезпечити навіть свої елементарні базові потреби
Адже про небезпеку «зникнення» хліба, як і про ризики зношеності інфраструктури житлово-комунального господарства, експерти почали говорити не сьогодні і далеко не вчора. Втім влада, як підкреслив в ефірі одного з українських телеканалів голова ради НБУ Петро Порошенко, демонструючи свою «злочинну некомпетентність», не лише не спромоглась на адекватну реакцію, але й всіляко заперечувала існування загрози.
Експерти, проштудіювавши досвід державотворення розвинених європейських держав, не раз наголошували: Україні треба відмовитись від авторитарного втручання держави у ринкові механізми. Адже наслідки ігнорування економічних та політичних законів можуть бути катастрофічними. Разом з тим, на українському ринку потрібно провести демонополізацію. Концепція великого бізнесу вигідна лише олігархічним кланам, бо її легше контролювати, а не суспільству, якому потрібні мільйони робочих місць, які б приносили не лише матеріальні статки, але й цивілізаційний розвиток. Адже, побудувати сильну, як економічно, так і політично, державу не можна без людей, без середнього класу.
Нинішній прем’єр-міністр України Микола Азаров ажіотаж на ринку борошна, як і на гречаному, пояснив тим, що «населення ще ментально перебуває в тих роках, коли був дефіцит». І, в принципі, глава уряду цілком правий. Адже яку ще реакцію на зникнення хліба, окрім паніки та ажіотажу, може продемонструвати народ, який пережив геноцид голодом?
Втім, панікою та ажіотажем цій проблемі уже не зарадиш. Потрібна адекватна реакція суспільства на дефіцит задоволення його базових потреб. Тоді, коли влада, авторитарно і популістично тиснучи на ціну, провокує дефіцит та зношеність основних фондів виробничих систем, тим самим демонструючи нездатність до ринкових відносин, населення повинно піднімати градус суспільної дискусії.
Яким повинен бути тон цієї дискусії і про те, чому перед українцями все ще постають такі, здавалося б, архаїчні питання «хліба і води», «День» запитав у експертів.
Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог, директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва:
— Дефіцит хліба й води в мирних умовах — це ознака повної деградації, як влади, так і самого суспільства. Адже останнє таке допускає.
Звичайно, нормальною була б реакція, коли у містечках перед місцевою владою зібрались домогосподарки з пустими каструлями і, грюкаючи в них, почали вимагати негайного вирішення проблеми. Втім, це далеко не українське ноу-хау. Це спосіб, який демонстрував свою дієвість давно й багато де, але, на жаль, не в Україні.
Адекватною ж сучасності й демократичним засадам є інша реакція. Пригадую, минулої зими, коли столиця через недогляд місцевої влади опинилась у «екстрених» льодових умовах, ми йшли увечері з колегами-поляками, ковзались по льоду, лаялись, і я запитала: «А що було б, якби таке сталось у вас у Варшаві?» І почула таку відповідь — «у нас би вже на наступний день не було б мера, який таке допустив».
Проектуючи це на ситуацію на Луганщині та в Донбасі, можу запевнити: першою реакцією суспільства мало б стати звільнення людей, які таке допустили. Втім, саме в цих регіонах такий розвиток подій найменш імовірний, через єдиновладдя, що там є. Хоча, якщо причина прийшла зверху, то «карати» треба тих, хто згори. Якщо цього зроблено не буде, то насправді ніякої вертикалі влади в нас нема. Звичайно, вимагати «покарання винних» у першу чергу має опозиція, але українцям не особливо треба на неї сподіватися, бо вона в нас, на жаль, «беззуба».Тому сподіватись лишається тільки на себе. Як тільки ми створимо дієву інституцію суспільного контролю, ми зможемо забезпечити собі й нормальну якість організації життя, і правильне та ефективне розпорядження ресурсами, а відтак нівелювати ризик подібних «архаїчних» дефіцитів.
