У колективі редакції «Дня» є журналісти, без яких просто неможливо уявити нашу щоденну газету. До таких належить заступник головного редактора Ганна Олегівна Шеремет. Робота над щоденною газетою залишає надто мало часу для спілкування, але, на щастя, є ювілеї — привід для спілкування поза роботою, що по-новому відкриває співрозмовника.
— Ганно Олегівно, у вас багатий досвід роботи в різних, якщо можна так висловитись, журналістських системах, у тому числі й радянській. Інколи можна почути досить категоричні думки, мовляв, у ті часи журналістики взагалі не існувало. Чи так це?
— Я б так не сказала. Принаймні, не в плані професійної підготовки. Інша справа, чи можна було отримані навики повноцінно використовувати в своїй журналістській роботі...
Мені пощастило. Відразу після закінчення університету я почала працювати в газеті «Вечірній Київ», виданні найменш заполітизованому на той момент, на яке покладалися не стільки ідеологічні, скільки просвітницькі функції. ...Кінець 80-х. Газета почала піднімати заборонені раніше теми. Спецрозподільники, спецфабрики, спецколгоспи — залаштункові теми системи, в якій ми жили. Про це всі знали, обговорювали на кухнях, але «Вечірній Київ» вперше став про це писати відкрито. І саме в цьому виданні опинилося те коло людей, яке стало біля джерел «Киевских ведомостей» — першої комерційної газети в Україні. Це було дуже цікаво, сучасно і зовсім не по-радянськи! На жаль, «Киевские ведомости» безславно завершили свій шлях. В українській журналістиці вони стали яскравим прикладом того, що хороша ідея, яка не поповнюється постійно новими смислами, приречена.
Втім, ще до цього сумного фіналу на запрошення головного редактора Лариси Івшиної (ми з нею і однокурсниці, працювали разом в «Киевских ведомостях») перейшла працювати в газету «День». Тут були нові вимоги, ставилися інші завдання. І в «Киевских ведомостях», і в «Дні» — тут мені знову пощастило — я працювала з людьми, які розуміли, що журналістика починається далеко не з того дня, коли ти усвідомив себе на цьому світі або написав першу замітку...
— Чи на початку 1990-х, вже в незалежній Україні, було складно зорієнтуватися в інформаційному просторі? Все ж в Радянському Союзі з поділом на «чорне» і «біле» було простіше ...
— Ні, не складно. Звісно, можна казати, що за радянських часів ми жили в «дозованому» інформаційному просторі. Але багато залежало й від бажання людини. У школі в нас була вчителька географії, яка, якщо ми погано поводилися або ставили зайві запитання, казала: «З таких, як ви, виростають Солженіцини і Сахарови». Сахаров на той час був у засланні, а Солженіцин — в еміграції, і його «Архіпелаг ГУЛАГ» був заборонений. Але я зростала в середовищі, де знали, хто такі Сахаров і Солженіцин, і певною мірою поділяли їхні погляди. Наприклад, у моїй родині ніколи не було ілюзії, що Сталін був «ефективний менеджер», чи Сталін був поганий, а Ленін хороший. І коли ринув потік відкритої інформації, жодного шоку й потрясіння у мене особисто не було.
Інша річ, усвідомлення своєї належності до України. Якщо ми багато знали про сталінський час, то інформація про боротьбу самої України за українськість виявилася набагато прихованішою, ніж навіть якісь жахіття часів сталінських. Іноді я запитую себе: якої миті я відчула, що я живу в цій країні, що я повинна творити її і свої інтереси пов’язувати саме з нею? Це було не просто, але й не болісно. У цьому мені теж допомогло моє оточення і моя робота. У «День» я прийшла людиною вже сформованою, але газета лише зміцнила мої погляди.
Колектив газети змінювався, але найголовніше, що ті люди, з ким мені довелося працювати, і та редакція, яка працює нині, — це однодумці, незалежно від життєвого і професійного досвіду кожного. Це дуже важливо, коли в колективі є спільні ідеали, принципи та погляди. Лише так газета може розвивати і бути цікавою читачеві в буквальному сенсі кожного дня. Ну і звичайно — це велика праця. Ось дві необхідні складові для того, щоб проект був успішним.
— Упродовж своєї роботи в журналістиці ви багато писали саме на культурну тематику. Чому «культурна» журналістика важлива?
— Без культури неможливий розвиток. Нас часто запитують, чому ми в «Дні» не публікуємо світську хроніку, щоб привабити читачів? Але ми краще зайвий раз напишемо про філармонію, де, попри все, знову повна зала! І бесіди з людьми мистецтва виявляються набагато цікавішими. Це не означає, що все інше варто відкидати. Просто мають бути певні орієнтири, які в тому числі диктують ставлення до всього довколишнього. Ці орієнтири формує саме культура. Я дуже люблю кіно. Ще в юності я ходила до кіноклубу, де можна було подивитися унікальну, у тому числі — німу кінокласику, щоб зрозуміти, в чому ж неповторність цього мистецтва. Коли ти дивишся ці фільми, ти і блокбастери сприймаєш по-іншому, бо бачиш, де їх зроблено талановито, а де це просто ремісництво. Звичку до доброго має бути вироблено в людині. Це певна робота душі...
— Ви — представник династії лікарів, корінна киянка. Рід для українців завжди був оплотом і ретранслятором знань. Як я розумію, історія вашої родини — теж непроста.
— Родина мене багато в чому зробила, заклавши певні інтереси. Для кожної людини важливо, щоб хтось уперше повів її до театру або привчив читати. Моя бабуся народилася в Києві 1900-го року. І до останнього дня, а вона прожила непросте довге життя, дуже багато читала. Вона завжди говорила мені: доки людина живе інтелектуальним життям, вона жива. Природно, що якість життя закладається в родині.
Щодо Києва, то я не вірю в слова, що краса врятує світ, але я чітко знаю, що коли тебе з дитинства не оточує краса, і ти не розумієш, що це таке, толку не буде. Скільки б грошей у тебе не було... А Київ давав приголомшливе відчуття краси. Далеко не все мені зараз подобається в моєму місті, але воно чинить опір. Ось і я всім раджу чинити опір!
Ми вітаємо Ганну Олегівну з ювілеєм!
Десятиріччя в щоденній газеті — це вже Біографія! Бажаємо Вам кохання, розуміння, сил! І щоб навколишній світ створював якомога більше приводів для тієї-таки роботи душі!
З любов’ю головний редактор та колектив «Дня».
