Мелодрама успішного шотландського письменника Деса Діллона «Шість чорних свічок», за якою поставив в Театрі на Подолі виставу Віталій Малахов, можна було б назвати «добре зробленою п’єсою». Тут вправно скроєно сюжет, із забавною нестандартною ситуацією, пара-трійка непередбачених подієвих поворотів у фіналі, галерея яскравих характерів, і обов’язкова «начинка» з нехитрої життєвої моралі, що не вимагає від глядача ні довгих роздумів, ні глибоких висновків. А ще п’єсу Діллона доречно розглядати як альтернативний варіант хіту Робера Тома «Вісім люблячих жінок», багато років приваблюючого театри, як правило, великою кількістю жіночих ролей (до речі, можна пригадати прекрасний фільм Франсуа Озона з зірковими — Катрин Деньов, Фанні Ардан і Ізабель Юппер, який знято за п’єсою Тома). Не беруся судити, але, схоже, французька історія про те, як вісім жінок довели до самогубства одного чоловіка, має гідного конкурента із Шотландії.
Дес Діллон, який прибув особисто на київську прем’єру, запевняв, що пригоди п’єси запозичені ним з життя його великого сімейства, яке є середньостатистичною, нічим не примітною шотландською родиною з ірландським корінням. Отже, шість дорослих сестер, їх матуся і бабуся збираються разом, щоб провести магічний обряд і наслати смертельне прокляття на голову невірного чоловіка однієї з сестер. Власне, постулат про те, що «всі жінки відьми!» у п’єсі і виставі обростає подробицями і безперечними доказами.
Треба віддати належне, і автор, і режисер розповідають про цей «факт» з іронічною інтонацією, при цьому містична складова історії виявляється зовсім не головною. Адже всі героїні, в першу чергу — жінки, а про те, що вони ще й відьми їх змушують (іноді) згадувати чоловіки. Чудова компанія актрис Театру на Подолі: Ганна Тамбова, Лариса Трояновська, Вікторія Булітко, Ганна Андрєєва, Даша Малахова, Марія Рудковська, Алла Сергейко і Тамара Плашенко — майстерно малюють вісім жіночих характерів, вісім різних доль, підкреслюючи інтернаціональну схожість своїх шотландських героїнь з їх українськими глядачками, які можуть ніжно приголубити, а, якщо треба, і вилаятися. Ці «відьми» не літають на мітлах і не розводять чорних котів, не влаштовують шабашів на Лисій горі, і не вміють обертатися на тварин, але захищаючи своє щастя, щастя своїх дітей, коханих і рідних, вони і насправді не зупиняються ні перед чим — ладні порушити будь-які заборони. І не позаздриш невдалому парафіяльному священикові отцю Бойлю (Роман Халамов), який випадково зашкодив чорній месі, і на собі відчув всю силу жіночих чар веселої сімейки.
На жаль, у виставі відчутно бракує театральної магії. Дається взнаки і надмірна «літературність» самої п’єси, переробленої автором із власного роману, і зайва режисерська делікатність Віталія Малахова, який, по суті, лише грамотно проілюстрував текст, в чому йому допомогла сценограф Марія Погребняк, яка створила функціональний простір житлової кімнати. Але, треба думати, глядач все-таки залишиться задоволений, адже не зважаючи на кострубатість, вистава вийшла щирою і душевною. Адже саме цих якостей інколи так бракує сучасному театру.
