На фільм «Темний лицар повертається» («Бетмен-3») чекали. Така вже доля будь-яких блокбастерів із продовженням: на кожну наступну частину циклу покладають більші сподівання, аніж на попередні. З новою роботою Крістофера Нолана ситуація ускладнювалася феноменальним успіхом попередньої картини «Темний лицар». Тоді, 2008-го, Нолану вдалося раніше небачене: екранізацію коміксу він перетворив на повноцінну психологічну драму, де не було чіткого поділу на добро і зло, де ключовими ставали не бійцівська доблесть або швидкість реакції, а вірний вибір, цінність кожного окремого життя. Тепер переваги стали вадами: замість екзистенційної напруги — моралізаторство і сентименти, довгі розмови з роздуванням ніздрів заступили акторську гру, багатющий спектр розпачу, страху і сподівань вицвів до чорно-білого поділу на добрих і поганих хлопців. Звісно, успіх «Темного лицаря» тримався на Хіту Леджері, котрий незабутньо зіграв Джокера, антагоніста Бетмена. У Джокері-Леджері були таємниця і стихійний некерований безум, котрі дозволяли уникати будь-якої однозначності, він у особливий ірраціональний спосіб віддзеркалював основних героїв; ця роль являла собою чисту гру і насолоду від гри. У жодного з виконавців у третьому «Бетмені» немає й дещиці подібного артистизму.
А втім, у фільмі є дещо інакше: позакінематографічна складова, підсилена подіями останніх днів. Так, кілька епізодів упізнавані для будь-кого з досвідом життя у СРСР. Це коли Бейн — громило у масці — захопивши Готем (котрий цього разу не відрізнити від Нью-Йорка), оголошує там народовладдя на свій власний розсуд, проводить таку собі революцію з усіма наслідками: виходом «пригноблених» злочинців із в’язниць, тотальною експропріацією (тобто розграбуванням) майна багатіїв, з беззаконним ув’язненням представників старого режиму, зі швидкими трибуналами, в яких один вирок — смерть.
Минулої п’ятниці у цілком реальному американському місті Аврора в штаті Колорадо під час прем’єри «Повернення» 24-річний Джеймс Холмс, котрий фарбував голову в червоний колір і називав себе Джокером, зайшов у кінотеатр, кинув у зал каністру зі сльозогінним газом і відкрив стрілянину. Загинуло 12 осіб, наймолодша — 6-річна дівчинка, найстарший — 51-річний батько двох дітей. Поранено 58 глядачів.
Ця розправа спричинила зливу очікуваних коментарів, у тому числі про потворну природу сучасного кіно, котре, показуючи насильство, заохочує до нього у реальному житті. Сперечатися з цим поглядом безглуздо. Наприклад, зовсім не кіно надихнуло нацистського терориста Брейвіка у до того тихій Норвегії, коли рік тому у такий же липневий день він убив 77 осіб, більшість з яких були дітьми.
Ба більше, між кінематографічним Бейном, самопроголошеним Джокером і борцем за чистоту білої раси Брейвіком є дещо спільне. Вони, користуючись власними (байдуже, корисливими чи ідеологічними) мотивами, взяли на себе право вирішувати, кому жити, а кому померти. Тобто чинили так само, як до них всі проектанти і ватажки насильницьких революцій. Різниця хіба у кількості вбитих і в тому, що одні тішать свою власну манію, а другі гадають, що таким чином ощасливлять державу (націю, робочий клас, істинну віру, людство). Результат — один і той самий, завжди і всюди один і той самий.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за допомогу в роботі над матеріалом.
