Поки більшість столичних театрів ще тільки збирається відкрити новий сезон, у ЦСМ ДАХ уже встигли показати глядачеві дві прем’єри, вперше зіграні ще влітку: «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна та «Пролог до Макбета», автором якого в іпостасях режисера, сценографа та балетмейстера є Владислав Троїцький.
Першу комедію з трилогії Сухово-Кобиліна про нових росіян середини позаминулого століття поставив у ДАХу Володимир Оглоблін, якому наступного літа виповниться (це не друкарська помилка) дев’яносто років. Прем’єру «Весілля Кречинського» грали в липні, у вісімдесят дев’ятий день народження режисера, і ставитися надзвичайно критично до цієї роботи, враховуючи цю святкову обставину, якось навіть і незручно. ДАХ, до речі, за моїм, можливо й обманливим, відчуттям взагалі, схоже, опинився ніби поза критикою. Ті, хто не розділяє естетичних пристрастей Владислава Троїцького й готовий писати критичні опуси на вистави керованого ним театру, їх, як правило, не дивляться. Одна моя знайома журналістка зізналася, що принципово не відвідує ДАХ через його, як вона висловилася, «сектантський дух» (принципову відособленість ДАХівців від будь-яких проявів академічного самовдоволення та антрепризної кон’юнктури, звичайно ж, можна розцінити як сектантство, яке означає «відособленість», але щодо естетичних позицій колективу, то вони досить широкі та відкриті). Ті ж, хто відвідує всі прем’єри Владислава Троїцького та Володимира Оглобліна, який працює нині лише в цьому, лабораторному за своїм духом театрі, як правило, є адептами колективу, і будь-який естетичний і етичний рух ДАХу в просторі сучасної культури, за рідкісним винятком, сприймають захоплено. Навіть якщо театр на своєму шляху до осягнення того чи іншого класика (а тут захоплені виключно перевіреними часом творами та фактурами древніх культур), раптом дуже починає шкутильгати. Що ж стосується особисто мене, то, симпатизуючи творчим починанням цього колективу, я все-таки спробую дистанціюватися від нього, аби стати, нехай і викривленим у якихось місцях (тобто суб’єктивним), але все ж відбиваючим його вистави дзеркалом.
Схильні до всіляких містичних та ритуальних дійств ДАХівці («Пролог до Макбета» оголошено частиною проекту «Україна містична») «Весілля Кречинського», проте, грають у стилі традиційного реалістичного театру. Не того побутового театру, який спотворив традиції російської театральної школи, за зовнішньою правдоподібністю якого ховається відсутність свіжої думки та живого почуття, а театру, відданого ідеї відтворення на сцені життя людського духу. Однак прихильність естетичним ідеям раннього МХАТу (Оглоблін, до речі, порівняв ДАХівців iз МХАТом першого складу, який він ще застав) у цьому випадку зробила театру погану послугу. Через акторські спроби ретельно прожити найменші душевні порухи героїв, вистава вийшла невиправдано затягнутою, а смачно і винахідливо зіграні окремі епізоди загубилися в загальному потоці надто вже скрупульозного й нав’язливого, як на мене, психологізму. Зрештою комедія перетворилася на якусь подібність психодрами. Заради не завжди наповненого смислом докладного проживання переобтяжених деталями сцен у жертву було принесено весь арсенал виразних засобів та прийомів сучасного театру. Музика, сценографія, світло, гра темпоритмами та різними атмосферами — все це ігнорується заради повного занурення в особисте переживання ролі, яке, очевидно, уявляється акторам самодостатнім. Добрі наміри (уникнути фальші та штампів, знайти автентичність сценічних переживань і дій) привели до прямо протилежного результату. Природність і нехитрість проживання у потребуючому гротескних фарб сюжеті Сухово-Кобиліна про азартного гравця та шлюбного афериста Кречинського, роль якого виконав Владислав Троїцький, зрештою обернулися проти вистави, яка потонула у деталях і частковостях, за якими важко виявити свіжу філософську та естетичну ідею.
Пошуком правди та автентичності з самого початку вільної від найменших проявів фальші й нещирості сучасного масового мистецтва, ДАХівці заглиблені у свої містико-етнографічні проекти. Піднімаючи пласти напівзабутої автентичної культури, Троїцький намагається знайти справжню фактуру буття, що сягає корінням у далекі, ледве не доісторичні часи, фактуру, якої не торкнулися сучасні технологія та психологія (ці пошуки справжнього знайшли відображення навіть у грубому обгортковому папері, використовуваному для програмок). У побудованому на безперервному автентичному співі нещодавно створеної групи ДАХу Браха «містеріальному дійстві» «Пролог до Макбета», актори, які використовують маски, танець, спів, відтворюють певні, ніби ритуальні рухи, сюжети яких крутяться навколо двоїстості нашого сприйняття світу: боротьби світлого і темного, добра і зла, радості та горя, життя і смерті. Справжня фактура елементів оформлення та костюмів, виконаних із домотканого полотна, і автентичність народного співу є своєрідною візою до таємничого світу древніх культур. Що ж до самої хореографії дійства, то вона будується не на справжніх ритуальних або містеріальних дійствах, а на довільній їх імітації. Якщо не ознайомитися з надрукованим у програмці дрібним шрифтом лібрето (чого, наприклад, я не зумів зробити перед початком вистави), то, по-перше, значення всього дійства залишиться непрочитаним, по-друге, просте, зрозуміле стане туманним і складним. Тобто, ви, звичайно, зрозумієте, що тут пітьма бореться зі світлом, але далі цього місця ваші метафізичні дослідження навряд чи підуть.
Для того, аби рушити в глибини метафізичного досвіду, яким, поза сумнівом, спокусилися ДАХівці, їм сьогодні необхідно витравлювати з себе не лише сценічну рутину і штампи, але й рутинне, розхоже уявлення про засади духовного життя, автентичність якого знаходиться не у своїх ментальних роздумах, але виключно під керівництвом Учителя. Але тут ми вже вступаємо на територію суміжну з театром, пролог до подорожі якою в ДАХу вже зіграли.
