На «Вільній сцені» Богомазова — так вже звикли називати театр, котрий, поза усіляким сумнівом, зайняв свою нішу в культурному житті столиці, — відбулася чергова прем’єра.
Можемо пригадати, що і попередня вистава «Жінка з минулого» мала неабиякий успіх у глядача й відзначена фахівцями театрального мистецтва (підтвердженням тому є «участь» у численних номінаціях на отримання столичної театральної премії «Київська пектораль»). Цього разу режисер взявся за постановку відомої історичної хроніки Вільяма Шекспіра «Річард III».
Вистава має назву «Солодких снів, Річарде» (читається іронічний підтекст такого «побажання») і визначена її творцями як «електроакустична опера-перформанс на тему п’єси Шекспіра». Відомо, що модне у сучасній культурі поняття перформансу, нерідко вживають на позначення дійства, яке складно кваліфікувати й прив’язувати до певного жанру. Проте на «Вільній сцені» відбувалося справжнє візуально-пластине видовище, котре й мало окреслити основну тему та фабулу вистави. Окрім того, акцент на візуалізацію, звуковий фон (звукорежисер — Олександр Кохановський) і пластичну дію (режисер з пластики — Лариса Венедиктова) природно змістився ще й тому, що сценічний твір «Солодких снів, Річарде» іде англійською мовою. Хоча... варто «впізнати» декілька реплік (наприклад, I am Richard, або You killed me), аби усе стало зрозумілим.
Отже, у виставі піднімаються вічні запитання, на зразок, «Бути, чи не бути?»...мають місце й ряд тверджень, що виникли на основі режисерського «споглядання» життя й діяльності Річарда.
Відомо, що головний герой (у ролі Річарда — Олександр Лебедєв) завоював трон підступним шляхом, ставши королем Англії. У ніч перед важливою, навіть вирішальною подією у його житті (битвою за остаточне право володіти престолом) його відвідують привиди. Вони говорять неприродними голосами, створюють своєрідну звукову гру і зовні нагадують швидше інопланетних створінь з американського блокбастера, котрі спустилися на землю, аби помститися за вчинене їм зло. Так, Річард бачить явлення Примари принца Едуарда (Поліна Войневич), Генріха VI (Володимир Канівець), Гастінгса (Катерина Качан), Прокляття Герцогині Йоркської, королеви Єлизавети і королеви Маргарити (Катерина Качан, Яна Соболевська, Поліна Войневич) та інших. Усі вони згадують про те, що на шляху до слави і престолу, він знищив їх.
«Спілкування» привидів і короля побудовано на основі контрастів і має іронічне начало. Тиран та злодій Річард схожий, скоріш, на випускника загальноосвітньої школи, аніж на потвору. Натомість привиди навіюють справжній жах. Візуальний ефект, котрий має вплинути на психіку глядача, посилюються й кіноелементами: зображення тих же привидів з’являються на стінах — таким чином, простір здається переповнений інфернальними істотами у біло- зеленому одязі з бинтами на обличчі.
У сценічному творі, котрий триває всього 50 хвилин, розкривається уся сутність внутрішніх конфліктів героя (Річард боїться сновидінь, і намагається нехтувати ними) та духовних переживань (короля мучить совість, проте він прагне втамувати ці муки). І сновидіння Річарда виявляються пророчими, немов сон Ігоря у відомій літописній історії — давньоруський князь також був покараний за помилки й необачність.
Після перегляду вистави залишається багато запитань — і до режисера, і до акторів і, врешті-решт, до самого Шекспіра. І справа, так би мовити, не у «труднощах перекладу», а у складності світобудови і багатогранності театру...
