У кінотеатрі «Жовтень» у суботу відкрився фестиваль нового грузинського кіно. Воно дійсно нове — фільми виробництва 2003—2005 років. А по-друге, — й це головне — в Грузії ціле десятиріччя не знімали практично нічого, можна сказати, що кіно зникло як явище. Так що сьогодні варто говорити про відродження колись відомої на весь Союз грузинської кінематографічної школи. Це відродження відбувається важко. Наприклад, за 2004 рік не було знято жодного повнометражного фільму, розказав директор Національного центру кінематографії Грузії Костянтин Члаїдзе. Зате в 2005 му — відразу три. Один ізних — «Тбілісі, Тбілісі» — переможець міжнародного фестивалю «Кіношок», другий — «Прогулянка в Карабах», уперше знятий на спонсорські гроші. I третій — відомого грузинського режисера Георгія Шенгелая «I йшов поїзд» — спільне виробництво з Росією. Я поцікавилася в Костянтина Члаїдзе, яка роль ТБ у підтримці грузинського кіно. Адже, нагадаю, в Росії (й будемо сподіватися, що й у нас) сплеск кіновиробництва розпочався з розвитком ТБ. Саме телебачення виявляється найбільш успішним продюсером кінематографа. До цього, з жалем говорить Члаїдзе, нам далеко. Сьогодні ТБ лише освоює серіальну продукцію. Виходить, у кінематографістів усі надії виключно на державу? А держава всім допомогти не може. Адже існують якісь пріоритети, поцікавилася я в директора Кіноцентру. Бюджетних коштів вистачає на виробництво в основному короткометражних фільмів переважно молодими режисерами. Мені здалося, що, говорячи це, пан Члаїдзе переживав незручність: мовляв, бідність. Бідність, звичайно, це погано. Але мотивів для незручності немає. По-перше, глядачі зі стажем пам’ятають блискучо дотепні та світлі короткометражки грузинських кінематографістів, які цілком упевнено конкурували з «великим» кіно. Так що для талановитої людини кількість частин у картині, якщо й має значення, то аж ніяк не вирішальне. Ну а, по-друге, розрахунок на молодь — розрахунок на майбутнє. I, до речі, схоже, грузини знають, що роблять.
На відкритті фестивалю було показано фільм «Тбілісі, Тбілісі» Левана Закарейшвілі. Пронизлива, сумна, місцями навіть жорстока стрічка, але за всім цим залишає світлий післясмак, який дає шанс для надії. Головному герою, який живе в замкненому мікрокосмосі власної сім’ї, пропонують зайнятися професією. А оскільки професія у нього — режисер, то молодій людині пропонують зняти рекламний фільм про Тбілісі, про дружбу народів, про красу міста, загалом, із повним гламурно- глянцевим набором. Проте виходить у нього зовсім інше кіно: правдиве та жорстке. З невигаданими історіями дітей, які втратили батьків і тепер мешкають у вагонах, професора, який змушений торгувати на ринку, біженців, які геть в усьому розчарувалися... Так і Тбілісі виявляється зовсім не таким містом, яке знав і любив режисер. Тепер це жорстоке місто, а вулиці його «пахнуть» страхом і насильством. Дивитися це кіно важко, але, як я вже говорила, у вас не виникає почуття безвихідності. Навпаки — ви переживаєте щось на зразок очищення.
Фестиваль нового грузинського кіно продовжиться в кiнотеатрi «Жовтень» лише до 30 листопада. За ці дні ви ще встигнете подивитися програму короткометражок, «Кладовище марень» Георгі Хайндрава — фільм, де ігрові епізоди чергуються з документальними, знятими під час бойових дій в Абхазії, «I йшов поїзд» — дуже смішне кіно про недалеке минуле Грузії й, нарешті, «Ковчег» Міраба Кокочашвілі — про те, якi люди бувають безглуздо жорстокими й нетерплячими до інших, до неподібних. Як важливо вміти розрізняти та цінувати самобутність кожної людини. Власне, все грузинське кіно — про це.
