Посольство Росії в Україні продовжує свої музичні цикли, присвячені видатним діячам культури, чия творчість пов’язана з нашими країнами.
Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження великого композитора, піаніста й диригента Сергія Рахманінова. А 28 березня була ще одна дата — 60-річчя від дня смерті Сергія Васильовича, тому вечір його пам’яті розпочався із сумної ноти. «Елегійне тріо» для фортепіано, скрипки та віолончелі виконали чудові музиканти (представники української музичної школи) Ганна Середенко, Олесь Семчук і Віталій Боровик. Історія виникнення цього твору пов’язана з Києвом. 1893 року С. Рахманінова запросили диригувати його оперою «Алеко». Прем’єра пройшла успішно. Повертаючись у Москву, композитор отримав сумну звістку про раптову хворобу, а потім і смерть П.I Чайковського, якого він вважав найвищим авторитетом у професії. За спогадами Сергія Васильовича, ошелешений новиною, він раптом почув перекладення з трьох повторюваних нот. У цій музиці виразно звучали слова Петра Ілліча: «Жаліти минуле, сподіватися на майбутнє, ніколи не задовольнятися сьогоднішнім днем...» Так народжувалося «Елегійне тріо», яке маестро присвятив пам’яті видатного музиканта. Мелодія зростала і поширювалася в невідворотній тональності ре-мінор. На півтора місяця життя Рахманінова наче зупинилася. Всі сили й думки належали пісні про померлого друга. «Для митця кінець земного шляху — лише його початок. Мій час ще попереду... до такої міри, що я не дочекаюся його за життя...»
— Є зірки на всі часи. Вони завжди є й будуть сучасними. Такого рангу великі композитори, як Моцарт, Чайковський, Рахманінов, — сказав голова Спілки композиторів України Михайло Степаненко. — У ХХ столітті були тисячі чудових композиторів: Прокоф’єв, Шостакович, а Рахманінов стоїть осторонь. Усі його твори проникнуті любов’ю. Коли слухаєш твори Сергія Васильовича, то лине хвиля якогось виправдання людини перед Богом. Рахманінов був великим піаністом, а коли писав музику, то розраховував на свою віртуозність виконання, як диригент і як музикант. (Сучасники порівнювали його з Лiстом, але вони забували, що Лiст завершив свою фортепіанну кар’єру в 38 років, а Рахманінов зберіг свою майстерність до глибокої старості. — Т.П. ) Досягти найвищого рівня Сергія Васильовича надзвичайно складно. Тому, включаючи в репертуар його твори, виконавець має показати вищу точку своєї майстерності. Рахманінова багато грають, але дійсно адекватного виконання дочекатися важко. Я згадую знаковий концерт у своїй долі. В Києві виступав Ріхтер. Він грав рахманіновські Прелюдії. Це була казка! Діапазон від трьох піано до чотирьох форте — люстри дзеленчали.
Сьогодні, в нашому напівтелевізійному світі, на жаль, справжня музична культура здає позиції. Музика Рахманінова — наче джерельна вода. Можна любити вино, пепсі, але без чистої води не буде життя. У Сергія Васильовича вся музика — це музика життя й надії.
Величезне спасибі Рахманінову ми повинні сказати за його діяльну участь у відкритті Київської консерваторії. 1913 року Сергій Васильович був одним iз керівників Російського музичного товариства. Він сприяв тому, щоб Київське музучилище, очолюване Пухарським, отримало статус вищого навчального закладу. Недавно я прочитав щоденник одного з найвидатніших наших композиторів Ревуцького. Двадцятирічний Лев Миколайович описував свої враження від виступу Сергія Васильовича — у філармонії композитор ознайомив публiку Києва зі своїм Третім концертом. Ревуцький пише про своє захоплення, яке диво ця музика, як блискуче грав автор. Вплив Рахманінова на українську музику надзвичайно потужний. Це відчувається у творчості Ревуцького і Косенка — в їхньому яскравому мелодизмі.
У вокальному плані композитору пощастило. Практично немає жодного співака, який не виконував би його твори. Всі вони виткані з мелодій, але це не пісні. Вони вище за пісню. Рахманінов своїми вокальними творами передає всю тонкість слов’янської душі. До речі, один з найкращих романсів композитор написав на слова Шевченка «Полюбила я на печаль свою». На вірші нашого Кобзаря створено багато гарних пісень, але мало чудових романсів.
Маестро не раз запитували, як він створює свої твори. Він часто відповідав лаконічно: «Я їх чую!» Але одного разу зізнався: «Коли я творю, мені допомагає пам’ять про недавно прочитану книгу, прекрасну картину, вірш. Іноді в думках виникає певний сюжет, який я намагаюся втілити у звуки…»
На концерті в посольстві справжнім подарунком меломанам стала зустріч з чудовим дуетом Ганна Середенко (фортепіано) і Олесь Семчук (скрипка). Вони професійні й тонкі музиканти, яким вдалося передати рахманіновську естетику. Середенко — Семчук гідно представляють нашу країну в Європі. Декілька років тому, коли Олесь поїхав жити і працювати в Італію, здавалося, що дует назавжди розпався. Адже графік у Семчука напружений. Він активно викладає у Флорентійській школі музики. Читає курс «Підготовки лауреатів до міжнародних конкурсів». Проте Ганні (Середенко викладає в НМАУ) й Олесю вдається суміщати педагогічну практику та гастрольну діяльність. Декілька днів тому вони повернулися з турне Росією, а 6 травня дует виступить у Колонному залі ім. М. Лисенка — вони виконають твори Бетховена.
На вечорі прозвучав вінок рахманіновських романсів, написаних композитором у різні роки. Їх виконала Людмила Войнаровська. За словами Віктора Черномирдіна, традиції дипломатичних «посиденьок» — музичних програм — вони продовжать надалі, запрошуючи брати участь у них провідних діячів мистецтва України та Росії.
