«Міністри повинні бути політиками, а не господарниками». Дискусія навколо цієї тези триває в країні не перший рік. Уже навіть були спроби перетворити членів уряду на політичні фігури: в травні 2001 року указом Президента Леоніда Кучми був введений інститут держсекретарів, які замінили заступників міністрів. Він проіснував рівно два роки. Вводили ці посади, пам’ятається, дуже помпезно, скасовували, навпаки, без особливого шуму...
У лютому 2005-го тема необхідності відновлення в міністерствах «господарських» керівних посад знову постала, як кажуть, на повний зріст. Це й зрозуміло: з усіх українських урядів тринадцятий, напевно, найполітичніший i найполiтологiчнiший. «Я глибоко переконаний у необхідності принципово змінити структуру та завдання цього уряду, — сказав в інтерв’ю «Дню» віце-прем’єр України з гуманітарних питань Микола Томенко. — В цій системі координат статус міністрів, звісно ж, має бути набагато вищий. У нас міністри завжди боялися сказати зайве слово, ховалися від журналістів. Вони були поза процесом, були такими собі управлінцями, які намагаються своїм висловлюванням не образити президента, не вступити в конфлікт із прем’єром і главою президентської Адміністрації, — вони розуміли, що між цими особами часто відсутня згода щодо того, що робити...»
У цьому контексті передбачуваним кроком є відновлення в Україні інституту державних секретарів. «Ми повертаємося до держсекретарів, ідея яких була повністю дискредитована тим, що вони призначалися «оком государевим» з Адміністрації Президента і були насправді конфліктним органом у системі міністерства», — розповів днями журналістам віце-прем’єр із питань європейської інтеграції Олег Рибачук. Передбачається, що держсекретарі не мінятимуться зі зміною уряду. «Це фахівці, експерти, які повинні професійно працювати. Держсекретарів призначатимуть без будь-якого стосунку до структури секретаріату України, і Президент на цьому неодноразово наголошував», — відзначив віце-прем’єр.
Задля справедливості слід зазначити, що повернення держсекретарів зумовлене, мабуть, не лише необхідністю підвищувати статус міністрів та ступінь публічності влади. Якщо під публічністю розуміти готовність спілкуватися з представниками мас-медіа, то нові можновладці, мабуть, і справді відкритіші для такого спілкування, аніж їхні попередники. Багато хто з них, щойно приступивши до виконання обов’язків, уже говорять багато, охоче коментуючи свої подальші наміри. Але ось що стосується, наприклад, методів формування владної вертикалі, то вони, схоже, прозорішими не стали. Інакше навряд чи стала б можливою, як уже зазначав «День», ситуація, що склалася навколо призначення губернатором Хмельницької області Віталія Олуйка — «креатури» спікера ВР Володимира Литвина, чия Народно-аграрна партія на виборах-2004 підтримувала аж ніяк не Віктора Ющенка. Неспокійно з цього погляду й в інших регіонах...
Проблема, очевидно, ще й у тому, що деяким «революційним» міністрам — за наявності в них «чистих рук» у комплекті з «гарячими серцями» — все ж бракує досвіду та знань у ввірених їм галузях. Тобто вони потребують професійних «підпор», якими, очевидно, й покликані стати держсекретарі. Якщо, звісно, претендентів на ці посади не підбиратимуть за тим самим «квотно-кулуарним» принципом.
КОМЕНТАР
Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Повернення до ідеї інституту держсекретарів, озвучене новою владою, цілком закономірне. У свій час це була одна з ключових ідей адміністративної реформи, серед авторів якої був Ігор Коліушко, який сьогодні представляє «Нашу Україну». Так що напрацювання стосовно цього у нової влади напевно є. Існує і реальна потреба у відтворенні інституту держсекретарів, що пов’язано з необхідністю проведення чіткої межі, розділення повноважень і відповідальності між політичними фігурами у керівництві виконавчої влади (у цьому випадку міністрами) і власне адміністративним апаратом.
Ідея відновлення інституту держсекретарів актуальна і правомірна. Однак з її реалізацією можуть виникнути проблеми. Немає єдності підходів у даному питанні, в тому числі і серед фахівців. Міжнародна практика розв’язання цього питання також надто різна. Вважаю, що немає єдиних підходів і у нової влади. Цікаво, що цю ідею озвучив О. Рибачук, а не Р. Безсмертний, до відомства якого відноситься адміністративна реформа. Хотілося б знати і його думку стосовно цього. Потрібно буде чітко визначитися і зі статусом держсекретарів і з процедурою їх призначення. Зі статусом уже сьогодні може виникнути проблема. Одного держсекретаря ми вже маємо: це керівник Секретаріату Президента. Його статус у чомусь схожий на статус, який мав у свій час Г. Бурбуліс при Б. Єльцині (принаймні, у зовнішній політичній ексклюзивності цього статусу). І цей статус жодним чином не вписується в модель, запропоновану О. Рибачуком...
