«Понад 10 тисяч осіб відпочило в першому півріччі в 10 санаторіях і пансіонатах Одеської області, що належать ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», — повідомив нещодавно заступник генерального директора цього підприємства Косоверов. За його словами, відпочивальників цього року було на 20 відсотків більше, аніж за той же період минулого року. «До нас сьогодні їдуть із Росії, Білорусі, Казахстану, Азербайджану, Молдови і навіть Німеччини»,— бадьоро рапортував чиновник. І його білозубу усмішку тиражували місцеві ЗМІ. Звичайно, чого б не всміхатися: ціла тисяча відпочивальників у кожному санаторії за півроку! Це ж людей зо 200 в літні місяці! Де там якійсь Румунії чи Болгарії з їхніми «золотими» пісками нас наздогнати! Та й навіщо Одесі здалися ці курортники з їхніми ревматизмами та тонзилітами?
Міський голова Руслан Боделан давно вже попередив, що Одеса ніякий не курорт, а місто-турист. Їхати сюди треба пити, гуляти й веселитися. А з болячками краще сидіти вдома. Тим більше, що й ніде в Одесі нині лікуватися.
До 1998 року АТ «Укрпрофоздоровниці», організації, створеній Федерацією профспілок України і Фондом соцстраху, в Одесі й області належало 11 санаторіїв, три будинки відпочинку і три пансіонати. Сьогодні санаторіїв залишилося шість. Три в місті, три на Куяльнику. Території міських санаторіїв — «України», «Чувиріна», «Лермонтовського» — сьогодні в основному розпродано. З будинків відпочинку залишився один — «Червоні зорі», і той уже наполовину забудовано приватними котеджами. Частково збереглися пансіонати. І то лише завдяки тому, що їх розташовано не в межі міста, а в Затоці. За п’ять років центральне керівництво «Укрпрофоздоровниці» в тісному контакті з міською владою ухитрилося знищити понад половину кращих одеських оздоровниць. Ось що розповідав мені директор одного санаторію:
— Керівництво «Укрпрофоздоровниці» навмисно руйнувало і грабувало оздоровниці, щоб у результаті продати їхні землі. Ставили приміщення на ремонт і тут же його припиняли. Санаторії, природно, згодом занепадали і визнавалися не придатними для прийому відпочивальників. Потім їх будівлі продавалися посередникам, а разом із ними відходила й земля, вартість якої сьогодні на ринку нерухомого майна 10 — 15 тисяч доларів сотка. Куди й кому пішли гроші за продані об’єкти, ніхто так і не довідався. Можливо, все було б інакше, якби об’єкти «Укрпрофоздоровниці» були незалежними.
Заради справедливості потрібно зазначити, що не лише «Укрпрофоздоровниця» розпродувала в Одесі санаторно-курортні об’єкти. Першими під ніж пішли території санаторіїв Міністерства оборони. Сьогодні на місці їх зелених алей виросли елітні багатоповерхові будинки і цілий виводок розмаїтих приватних котеджів. Така ж доля була й у декількох санаторіїв Міністерства охорони здоров’я. Зокрема, в дитячого туберкульозного санаторію, заснованого на початку ХХ сторіччя філантропічним товариством «Біла квітка» і повністю знищеного три роки тому в розпал епідемії туберкульозу в Одесі. Список могли б доповнити ще декілька профспілкових будинків відпочинку та пансіонатів, сім піонерських таборів, міські парки й сквери, а також відома на весь світ клініка ім. Філатова, кращу частину території якої було віддано під будівництво будинку для місцевого банкіра.
До відома, стаття 26 Закону України «Про курорти» свідчить: «Приватизація санаторно-курортних закладів… які на момент прийняття даного закону (5 жовтня 2000 р. — Авт. ) перебувають у державній чи комунальній власності, забороняється. Приватизація інших санаторно-курортних закладів може відбуватися … за умови збереження профілю об’єктів». Чинним до початку цього року Земельним кодексом (ст. 74) було передбачене виділення і приватизація курортних земель лише в разі зміни їх функціонального призначення, переведення з рекреаційних у загальноміські. Цю норму закону всіляко намагалися обійти при «освоєнні» приморських територій Одеси.
За останні півроку стан справ у рекреаційній зоні міста вивчало декілька міжвідомчих комісій із Києва. У результаті пішов з посади заступник міського голови, що відає будівництвом, було знято начальника обласного управління екології, ще раніше змінився начальник управління з земельних ресурсів, чергову нагінку отримала прокуратура. Однак усі ці заходи не мали належного впливу. Землі оздоровниць продовжували продавати.
24 липня глава облдержадміністрації Одеської області Сергій Гриневецький підписав розпорядження про збереження мережі санаторно-курортних установ і ефективність використання земель рекреаційно-оздоровчого призначення. Документ зокрема наказував обласному управлінню екології припинити узгодження документації щодо відведення земельних ділянок, а також проектно-кошторисної документації на будівництво будь- яких об’єктів не природно-рекреаційного та оздоровчого призначення, розташованих у двокілометровій прибережній захисній смузі Чорного моря на території Одеси та області. Заборона мала діяти до розв’язання питання про розмежування земель державної та комунальної власності і визначення меж водозахисних зон і округів санітарної охорони курортів.
Можна сперечатися про правомірність і юридичну силу даного розпорядження глави облдержадміністрації. Можна розцінювати його як спробу втручання в справи міської громади. Але це одна з небагатьох реальних спроб змінити ситуацію в курортній зоні, зберегти залишки минулої слави міста-курорту. Міський голова Одеси переконує, що нічого не може зробити, мовляв, у міста навіть межі не визначено, мовляв, у Києві розпродують об’єкти, а ми, мовляв, згідно із законом, зобов’язані віддати землю під ними. При цьому він чомусь забуває розповісти, що зміна цільового призначення земель перебуває у віданні міської влади, й про те, що була б ця влада принциповішою, і на місці «вбитих» санаторіїв можна було б побудувати сучасні європейські оздоровниці, від яких місто отримувало б чималий прибуток. Сьогодні ж воно не має й сотої частки прибутків, отриманих від продажу його кращих курортних земель. А це мільйони доларів.
Цікаво, що під боком у Одеси є приклад зовсім іншого підходу до розв’язання земельних проблем. Розповідає міський голова міста Іллічівська Валерій Хмельнюк:
— Все, що робить влада в місті, має йти на благо його мешканців. У нашої команди своя філософія влади: люди в Іллічівську мають жити краще, аніж у будь-якому іншому місті. У нас не може не бути опалення, гарячої води, не може не виплачуватися платня. Ми продаємо лише землі, які перебувають у виробничій сфері. Причому намагаємося призначити ціну, максимально вигідну для міста. Але землі під приватне будівництво, тим більше в рекреаційній зоні, продажеві не підлягають. Це принципова позиція міської влади — не пускати до рекреаційної зони приватні комерційні структури. Тобто все, що стосується обслуговування, відпочинку людей — будь ласка. Але приватна житлова забудова на узбережжі — це абсолютно виключено. Пляжі та виходи до них мають бути доступними і облаштованими. У нас усі пляжі каналізовано. Немає вигрібних ям і біотуалетів. Немає шкідливих викидів до моря. І це — нормально! Якщо влада з цим не справляється, значить потрібно цю владу змінити. Чому приватник може впоратися із завданням, а ми — ні? У нас немає покинутих баз відпочинку і таборів. Ми відвели їм землю, і вони нормально функціонують. В останні роки став мінятися традиційний погляд на Іллічівськ, як на промислово-транспортне місто. Ми створюємо нове курортне місто з розвиненою інфраструктурою відпочинку для залучення потоку туристів. На місці колишнього пустирища сьогодні будується один із кращих в Україні тенісних стадіонів на 11 кортів, із VIP-готелем на 80 місць, саунами, басейном. Усе це за рахунок іноземних інвестицій. Поряд зусиллями наших підприємців споруджується сучасний кемпінг. Звичайно, можна було б побудувати 10 — 15 котеджів, але ми вирішили, що для міста кемпінг доцільніший. Те, що минулих років вважалося щодо прибутків міста вторинним, сьогодні для нас виходить на перший план. Рекреаційна галузь залучає великий потік інвестицій. Хоча ми, звичайно, не можемо суперничати з Одесою щодо міри зацікавленості інвесторів. Ми лише розпочинаємо. Але вже сьогодні до Іллічівська надходить у 5-10 разів більше інвестицій на душу населення, аніж загалом у країні. І з кожним роком їх стає все більше. Вкладають не в країну, в місто. Якщо, звичайно, в ньому створено умови для розвитку бізнесу і для життя.
Значить, можна й по-іншому вирішувати питання? Можна залучати інвесторів, розвивати курортну інфраструктуру, приймати, як і в минулі роки, тисячі відпочивальників із різних країн! Адже Одеса, на відміну від Іллічівська, «розкручування» імені не потребує.
