Наснився страшний сон. Я — Президент. Стою в пошарпаних джинсах посеред Маріїнського палацу, а навколо натовп людей. Причому люди розділені — в одній половині залу вони в костюмах і білих сорочках, а в іншій — просто люди. Ті, котрі в костюмах, неприродно усміхаються, безперервно ляскають у долоні та кричать «поздоровляємо». Просто люди — стоять мовчки, опустивши очі... Страшний контраст...
— Скажіть що-небудь, — підштовхує мене людина з червоною стрічкою через плече (як у випускників середніх шкіл) iз написом «радник».
— Що? — дивуюся й чомусь червонію.
— А ви їм що-небудь пообіцяйте. Зарплати виплатити, приміром.
— Де ж я стільки грошей візьму, ви ж таку суму заборгували?
— Я вам раджу не виплатити, а пообіцяти. Відчуваєте різницю?
— Відчуваю, — відповідаю і розумію, що я — у Палаці — у джинсах, і вже не пам'ятаю точно, коли стриглася — місяць чи півтора тому.
Мовчу. Червонію. Нервово смикаю чілку й розумію, що востаннє потрапила в таку безглузду ситуацію, коли з медучилища виключали мого однокурсника, а я була членом навчально-виховної комісії...
— Та не мовчіть же. Обіцяйте, — не заспокоюється радник.
— А потім що? — ставлю безглузде запитання.
— Накарбуємо купюри й роздамо.
— Та ці гроші, либонь, уже нічого не вартуватимуть.
— А вам що до цього, — ображається радник і відходить назад.
За спиною я чую: «Вона нам не підходить». І тут же мені в обличчя: «Спасибі велике. Прослуховування ви не пройшли. Ми вас так і не почули. Тим паче якихось конкретних обіцянок. До побачення». Я відходжу вбік. На середину залу виходить Президент. Люди в костюмах усміхаються, ляскають у долоні, кричать «поздоровляємо». Президент, узявши під руку радника, щось говорить, пересипаючи мову маловідомими науковими термінами. Народ зітхає і йде. «Куди ж ви?» — кричу їм услід. Та люди йдуть мовчки, не озираючись. Ні. Один зупиняється, повертається (які глибокі карі очі, — відзначаю про себе). «Ходімо», — каже. І я йду. Йду мовчки, й кожен крок віддається чомусь лише в лівій півкулі. Беру його за руку. «Ти що, малеча, злякалася? Це ж просто репетиція». Від подиву я здригаюсь і... прокидаюся... Голос диктора УТНівських новин говорить, що прем'єр обіцяв ужити різноманітних заходів для ліквідації заборгованості в зарплатах...
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Наснився страшний сон. Я — Президент. Стою в пошарпаних джинсах посеред Маріїнського палацу, а навколо натовп людей. Причому люди розділені — в одній половині залу вони в костюмах і білих сорочках, а в іншій — просто люди. Ті, котрі в костюмах, неприродно усміхаються, безперервно ляскають у долоні та кричать «поздоровляємо». Просто люди — стоять мовчки, опустивши очі... Страшний контраст...
— Скажіть що-небудь, — підштовхує мене людина з червоною стрічкою через плече (як у випускників середніх шкіл) iз написом «радник».
— Що? — дивуюся й чомусь червонію.
— А ви їм що-небудь пообіцяйте. Зарплати виплатити, приміром.
— Де ж я стільки грошей візьму, ви ж таку суму заборгували?
— Я вам раджу не виплатити, а пообіцяти. Відчуваєте різницю?
— Відчуваю, — відповідаю і розумію, що я — у Палаці — у джинсах, і вже не пам'ятаю точно, коли стриглася — місяць чи півтора тому.
Мовчу. Червонію. Нервово смикаю чілку й розумію, що востаннє потрапила в таку безглузду ситуацію, коли з медучилища виключали мого однокурсника, а я була членом навчально-виховної комісії...
— Та не мовчіть же. Обіцяйте, — не заспокоюється радник.
— А потім що? — ставлю безглузде запитання.
— Накарбуємо купюри й роздамо.
— Та ці гроші, либонь, уже нічого не вартуватимуть.
— А вам що до цього, — ображається радник і відходить назад.
За спиною я чую: «Вона нам не підходить». І тут же мені в обличчя: «Спасибі велике. Прослуховування ви не пройшли. Ми вас так і не почули. Тим паче якихось конкретних обіцянок. До побачення». Я відходжу вбік. На середину залу виходить Президент. Люди в костюмах усміхаються, ляскають у долоні, кричать «поздоровляємо». Президент, узявши під руку радника, щось говорить, пересипаючи мову маловідомими науковими термінами. Народ зітхає і йде. «Куди ж ви?» — кричу їм услід. Та люди йдуть мовчки, не озираючись. Ні. Один зупиняється, повертається (які глибокі карі очі, — відзначаю про себе). «Ходімо», — каже. І я йду. Йду мовчки, й кожен крок віддається чомусь лише в лівій півкулі. Беру його за руку. «Ти що, малеча, злякалася? Це ж просто репетиція». Від подиву я здригаюсь і... прокидаюся... Голос диктора УТНівських новин говорить, що прем'єр обіцяв ужити різноманітних заходів для ліквідації заборгованості в зарплатах...
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
