Прем’єра викликала ажіотаж з декількох причин. Передусім — уперше на українській сцені поставлено відомий роман популярного прозаїка і поета Ю. Андруховича (інсценізація Надії Симчич і Станіслава Мойсеєва). Iнтерес публіки було підігріто й тим, що в головній ролі Отто фон Ф. виступив франківець, популярний актор Остап Ступка. Незвичайну й оригінальну сценографію вигадав ще один варяг із Театру ім. I. Франка — Андрій Александрович-Дочевский, а поставив цю фантасмагоричне дійство режисер Станіслав Моїсеєв. Зала Молодого театру була переповнена переважно молоддю, для якої події кінця 1970 х — початку 1980 хроків майже архаїка, далека історія. Але були серед глядачів і такі, хто дивлячись на сюжет, що стрімко розвивається, згадували свою молодість, як вони, сидячи на кухнях за «чаркою чаю», говорили про життя, мріючи, як і герой «Московіади» поет Отто фон Ф., що прогнила радянська імперія звалиться. Або в пам’яті виникало, як 1993 р. вони з рук у руки передавали один одному часопис «Сучасність» зі щойно виданим романом Андруховича, який викликав величезний резонанс у читачів, критиків. Автор спочатку хотів назвати свій твір «Останній день Москви». Назва подвійна. Адже за сюжетом останній день у білокам’яній столиці проводить поет, і у фіналі роману Москва, затоплена холодним травневим дощем і каналізаційними стоками, переживає свій день Помпеї. Але потім Ю. Андрухович зупинився на назві «Московіада», яка підкреслює пародійно-сатиричний характер роману.
У сценографії вистави реальність та ілюзії також переплелися. Вони передаються через декорації газових труб, які трансформуються з гуртожитку Літінституту в пивбар, помешкання Галі, закусочну на Арбаті, підземелля КДБ, конференц-зал Політбюро, фуршетний стіл, вагон потяга, що відносить героя додому в Україну... Один день пригод і несподіваних зустрічей проходять перед глядачами за дві з половиною години. Стрижнем постановки є поет Отто фон Ф., для якого актор Остап Ступка не шкодує барв. Його герой іронічний, епатажний, метушливий і водночас — здатний на вчинок. А «его» поета, його друге «я», галюцинації i дзеркальне відображення втілилися в феєричному дволикому образі Олелька II і Блазня (Олексій Вертинський). Саме цей дует Ступка—Вертинський надає виставі динаміку дії, зачаровує публіку...
— Я не вірю в містику, — зізнався сценограф А. Александрович-Дочевський. — Мій педагог Данило Лідер говорив, що незакінченість образів наштовхує в процесі роботи на багато асоціацій, і раптом виникає злободенність, навіть якщо її спочатку автор не закладав. У цій виставі С. Мойсеєв точно вибрав інтонацію, і народилася вистава, яка вийшла актуальною сьогодні, хоча роман написано на початку 1990-х років, коли ми всі жили в іншій країні. Iдею використати труби як декорації я вигадав влітку. Тоді ні про який газовий конфлікт між Росією та Україною і гадки не було. Обговорюючи з Мойсеєвим, як сценографічно оформити «Московіаду», я пригадав свої студентські роки: як ми мріяли про майбутнє. Хтось заглядав у чарку, намагаючись роздивитися своє майбутнє, а хтось на канікули записувався до будзагонів на БАМ або їхав до Тюмені, Уренгоя... Так виник образ труб і крана з табличкою «Не працює» — адже за радянських часів у нас часто висіли подібні таблички з різних приводiв. Наша труба, подібна до удаву, який протягся від Сходу до Заходу. А оскільки Ю. Андрухович написав свій роман іронічно, то гадаю, що автор не образиться за наш гумор: труби трансформуються на пекло — підземелля (адже значна частина пригод поета проходить у московському підземеллі, що стало для Отто пеклом). До речі, художник по костюмах Людмила Нагорна дуже точна в деталях, і костюми героїв одразу нагадують моду 1970 х.Ми вирішили сценографічно говорити лаконічно, не роблячи ілюстрації роману. «Московіада» — це дияволіада, і тому у виставі є зміщення в бік ексцентрики, вертепу (ми використовуємо ляльки). Через прості образи ми передаємо образ жахливого монстра — колишнього СРСР. Автор дав нам повну свободу і це давало можливість пофантазувати, трохи похуліганити.
— Якщо письменник талановитий, володіє певним даром прозріння, то заглядає трохи вперед, ніж звичайні люди, — саме тому «Московіада» виглядає дуже актуальною виставою, — вважає академік, директор Iнституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ Микола Жулинський. — Мені здається, що якби ця постановка з’явилася років п’ять назад, то такої актуальності й гостроти, як сьогодні, вона б не мала. У певній мірі від вистави віє публіцистичністю, але постановка виграє своїм оригінальним сценічним розв’язанням. Режисура ретельно продумана, цікава. До творчих успіхів я відношу не лише режисуру Станіслава Мойсеєва й сценографію Андрія Александровича-Дочевского, але й музику Юрія Шевченка, блискуче грає роль поета Остап Ступка. Усі акценти вірно розставленi, і ще вони підігріті сучасною ситуацією (газовим конфліктом). У сценографічному плані виставу вирішено дуже цікаво. Наприклад, взяти хоча б клітку в підземеллі КДБ, наскільки вона образна (каркас, труби) і реальна. У «Московіаді» проводяться дуже тонкі грані: алегорія, сатира. Добре підібрана акторська команда — всі грають дуже натхненно. Особливо хочеться відмітити Олексія Вертинського — наскільки він харизматичний, тонко вловлює атмосферу в залі. Таке враження, що актор просто купається в ролях Олелька II і Блазня. Мені здається, що сьогоднішній день і наші проблеми, передусім стосунки України — Росії, в цій виставі показують, що ми вже вийшли на новий виток. Ми навчилися бути самокритичними, забувши про колишні страхи, вміємо посміятися над собою. Використовуючи елементи гротеску, фарсу, сатири, іронії постановники використали різноманітні прийоми: стильові та сценічні. «Московіада» вийшла не виклично публіцистичною, коли актуальність межує з кон’юнктурністю, а ця вистава має розкіш самодостатності й самооцінки, навіть певного виклику колишній системі, що народила нас, деякою мірою ущербних, і агонізуючу Росію — в образах монархістів, націонал патріотів. Хоча мені,як людині старшого покоління, здається, що деякі елементи патетичності в промовах поета Отто такими, що дещо вибиваються із загального ряду гротескно-фарсової постановки. Вистава самодостатня. Вона не є лише ілюстрацією роману Андруховича. Реальність та ірреальність перемішані.
