На Міжнародному кінофестивалі «Молодість» відбулася прем’єра документальної картини «Надзвичайний Черномирдін», на якій був присутній і сам герой стрічки — посол РФ в Україні.
Цю картину можна назвати продовженням або дилогією фільму «Російське коріння, або Одного разу в Оренбурзі», показаного три роки тому в Києві; створеного тією ж командою: режисером, сценаристом Оленою Фетисовою і російським дипломатом (співавтором сценарію) Євгеном Бєлоглазовим.
— Ми вже не вперше співпрацюємо з Фетисовою, — розповів «Дню» Бєлоглазов. — 2005 року, також на «Молодості», було представлено нашу картину «Російське коріння...», зняту українською студією «Інтерфільм», яка розповідала про чотирьох героїв — знаменитого мексиканського художника Володимира Кибальчича (Владі), легендарного французького письменника Моріса Дрюона, геніального віолончеліста Мстислава Ростроповича і відомого російського політика Віктора Черномирдіна. Їх усіх пов’язує одне — Оренбурзька земля. Тоді на презентацію до Києва приїхав знаменитий письменник, учасник антифашистського Опору, член Французької академії, кавалер ордена Почесного легіону, лауреат Гонкурівської премії Моріс Дрюон. Фільм мав успіх. До речі, багато хто із глядачів були приголомшені появою в залі автора популярних гостросюжетних історичних романів серії «Прокляті королі» та трилогії «Сильні світу цього». Небагато хто знав, що він земляк Віктора Степановича Черномирдіна. Батько Дрюона Лазар Кессель — уродженець Оренбурга, а його бабуся походила з відомої купецької родини Леск, яка володіла в XIX столітті в Оренбурзі великими крамницями. В юності Моріс узяв прізвище свого вітчима Дрюона. Саме під ним він увійшов спочатку до французької, а потім і до світової літератури. До речі, в новій картині «Надзвичайний Черномирдін» глядачі знову побачили на екрані легендарного французького письменника. Але цього разу він читає уривки зі своєї монографії про Віктора Степановича. Дрюон написав передмову до однієї із книжок, у якій досить детально розповів про Черномирдіна, їхнє знайомство, спілкування, враження про зустрічі, відвідування Оренбурга. У фільмі ми використовуємо шматки з цих мемуарів. Картина створювалася до 70-річного ювілею Віктора Степановича. Це портрет політика і дипломата з дитинства і становлення його до сьогодення. Головну увагу ми приділили роботі Черномирдіна в ранзі міністра, голови уряду і нинішньої посади — посла Росії в Україні.
— До ювілею було видано ще й книжку.
— Так, але це зовсім інший жанр. У книжці «Хотели как лучше...» зібрані інтерв’ю В. С. Черномирдіна, які він давав у різні роки московському журналістові Олександрові Гамову. В ній проходить сюжетна лінія, яка показує етапи довгого життєвого шляху Віктора Степановича: дитинство, навчання, служба в армії, робота директором на Оренбурзькому заводі, потім Москва: міністерство, Газпром, уряд; югославська сторінка біографії (спеціальний представник президента РФ на Балканах) і, звичайно ж, київський період.
— Важко знімати фільм про людину, яка жива і здорова. Адже в нас часто за життя скупляться на добрі слова, а лише коли людина йде в інший світ, починають цілі оди про неї складати.
— Дійсно, про живу особистість важко говорити, але з іншого боку, є свідки, з якими Черномирдін працював. Вони добре пам’ятають події, коли, наприклад, він працював у Газпромі, уряді або на дипломатичному посту... У цьому є плюс. А коли спливає час, то щось забувається, йдуть із життя очевидці та свідки подій, і тоді нівелюються події, які стають уже історією. Книжка і фільм побудовані на дійсних подіях, а ілюстраціями є інтерв’ю зі свідками подій, які розповідаються нами.
— Чи кіносага про Черномирдіна матиме продовження? Адже в картині український період у ранзі посла показано дуже мало, хоча Віктора Степановича можна назвати «гранд послом». Уже сім років він працює в нашій країні, наводячи дипломатичні мости між Росією та Україною, але говорити про прекрасну погоду у взаємовідносинах між нашими державами не випадає: буває тепло і сонячно, але й заморозки спостерігаються...
— Українські віхи в долі Віктора Степановича, дійсно, займають великий відрізок його життя й роботи в Києві. У нас є деякі задуми... Поживемо — побачимо!
