Минулої п’ятниці фотовиставка «Дня» зробила чергову зупинку в місті-супутникові АЕС. Цього разу в Славутичі. Експозицію «Новий день. Світло і тіні» оцінювали вже в Енергодарі, Південноукраїнську, Кузнецовську і Нетішині, а крім того — ще в 20-ти містах України.
Ознайомившись з експозицією, виставленою в залі Інформаційного центру-представництва ЧАЕС, публіка відразу виділила фаворитів. Що, до речі, в більшості своїй співпало з уподобаннями журі. У списку найбільш примітних робіт для славутчан (до речі, досвідчених поціновувачів мистецтва, оскільки гастролери тут не рідкість) лідируючі місця зайняли робота київського фотокореспондента Михайла Марківа «Демократія і картопля», а також «Поминки. Демографічний відгомін війни» Сергія Котельникова. В першому випадку біля фотографії розгорнувся справжнісінький дискус-клуб. Спочатку обговорювали вправно помічений момент і філософський зміст роботи, а потім непомітно перейшли, як кажуть, до моменту істини — умов виживання сільських жителів і їхнього ставлення до політичних і економічних подій, що відбуваються в країні.
Проте в Славутичі споглядання фотографії нерідко супроводжувалося колективним обговоренням зображеної на ній міні-розповіді. Гран-прі конкурсу 2002 року — робота львівського фотографа Євгена Кравса «Остап Хміль. Скнилів» своїм реалізмом умить примусила відвідувачів у думках повернутися в липень минулого року. Тим більше, що від заступника голови правління АТЗТ «Українська прес- група» Валентина Пустовойта вони почули й історію створення цього знімка. Його автор побачив трупи та людей, що кричали від страху і болю. Замість того, щоб піддатися загальнолюдському інстинкту, він піддався професійному. І коли всі тікали з місця трагедії, він, взявши фотокамеру, рушив у протилежному напрямі.
Неодноразово зверталися жителі Славутича і до політичних знімків, оцінюючи те, як лаконічно, але водночас точно передає суть фотографія. Подовгу стояли відвідувачі виставки перед роботою «днівського» фотокореспондента Анатолія Медзика, де застиг діалог Кондоліззи Райс і Карлоса Паскуаля, а також біля емоційних парламентських сцен.
Проте, щоб уникнути суб’єктивізму, надамо слово самим відвідувачам виставки.
Людмила ЗАЇКІНА, начальник інформаційного центру-представництва ЧАЕС у Славутичі:
— Виставка багатогранна і відображає різні аспекти української дійсності. Ми бачимо тут пориви емоцій політиків, знову сумуємо за видатними людьми, яких вже немає з нами, загострюємо свою увагу на прикметах дня сьогоднішнього... Для цієї виставки характерна відсутність так званої постановки. Усiм єством відчуваєш, що на знімку зупинено саме ту мить, на якій зупинив свій погляд фотограф. Мені подобається, що тут багато чорно-білих робіт. Вони приваблюють своєю лаконічністю, гармонійними геометричними пропорціями та контрастністю, що допомагає також чітко сприймати і сюжет. Останній же в кожній роботі зроблено на піку взаємовідносин — будь-то конфлікт чи діалог, скрізь є кульмінаційна точка. Що стосується експозиції загалом, то вона вибудувана саме таким чином, що після огляду з’явиться бажання зробити це повторно і філософськи осмислити кожну роботу. Мені дуже сподобалася робота «Картопля і демократія». Тут я звернула увагу на перевернений тризубець на урні для голосування. Подумалося, що це свого роду індикатор, адже в стабільній державі всі його символи твердо «стоять на ногах».
Леонід ПОЛОЗ, заступник директора з економіки підприємства «Атомремонтсервіс»:
— Естетична насолода, носта льгія, спогади, сміх... Фотовиставка «Дня» — чудовий тренінг емоційної чутливості. Від фотографії до фотографії настрій змінюється так кардинально, що в результаті відчуваєш себе, неначе за кілька хвилин життя прожив. Мені здається, що зараз такі акції дуже необхідні. Люди замкнулися в собі, відвикли щиро співчувати чужому горю і радіти чужим досягненням. Подібні виставки саме і є свого роду ліками від егоїзму. Вони підштовхують нас до більш тонкого розуміння суспільних процесів і усвідомлення себе частинкою цього самого суспільства.
Віра САВИНУК, музичний керівник у дитячому садку:
— Дуже життєва виставка, тут немає фальші, а тільки істина. Хоч, з іншого боку, признаюся, що якось підсвідомо шукала поглядом і подовгу затримувалася біля життєстверджуючих фотографій. Ми всі так втомилися від болю, що від радісних знімків неначе підживлюєшся енергією. Хотілося б побажати, щоб на наступній виставці цих енергетичних джерел було якомога більше. А загалом «День» робить чудову і благородну справу. Міграція експозиції дозволяє нам — мешканцям невеликих містечок — хоч на секунду відірватися від сірих буднів і подивитися на вируюче, експресивне і яскраве життя в усіх його виявах. Для нас це дійсно свято.
