Одинадцятикласниця Ємільчинської школи (Житомирщина) Марина Покозацька віднедавна є для своїх земляків справжньою світовою знаменитістю. Сімнадцятирічна дівчина змогла вибороти першість у Міжнародному лісовому конкурсі, обійшовши суперників з десятків країн.
Марина вважає себе «лісовою дівчиною», адже її селище Ємільчине заховалося в гущавині прадавніх поліських дібров. «У нас в школі навіть діє своє лісництво, — розповідає дівчина. — Разом з іншими школярами я вивчаю життя лісу, цікавлюся екологічними проблемами». Юні лісівники з Ємільчиного перемагали у різних українських конкурсах, а одного разу саджали ліс із самим Президентом! Марину за її активність було визнано найкращим «лісовим фахівцем» у рідній школі. Тож коли нашу державу запросили до участі у Міжнародному юніорському лісовому конкурсі, то вибір пав на Марину.
Майже рік школярка завзято готувалася — писала наукову роботу, проводила дослідження, консультувалася з вченими. Зрештою, настав час їхати до Санкт-Петербурга — саме там зібралися сто юних лісівників з тридцяти семи країн.
«Моя робота мала довгу назву — «Використання продукції лісового господарства в умовах сучасної радіоекологічної ситуації Полісся України», — розповідає Марина. — Члени міжнародного журі дуже уважно вислухали мій виступ, поставивши цілих дев’ять запитань — як нікому більше! Я дуже переживала, але зрозуміла, що моя робота викликала справжній інтерес».
Коли зрештою оголосили ім’я переможця, Марина першої миті не повірила — саме вона виборола гран-прі, ставши найкращою юною лісівницею світу! Наполегливість та завзятість української школярки принесли їй заслужену перемогу. Друге місце отримав представник Швецї, а третє розділили учасники з Росії та Південної Кореї. За свою перемогу Марина Покозацька отримала диплом й призи: символ конкурсу — п’ятикілограмову бронзову шишку, та п’ять тисяч доларів. Коли ж дівчина повернулася додому, її зустрічали всі односельчани, у повітрі буяли державні прапори, а в багатьох виступили сльози радості. «Я й сама розчулилася, — зізнається «королева лісу». — Адже Ємільчине вважається Богом забутою глушиною, але я змогла прославити рідне селище та наше Полісся».
