Сьогодні в Театрі ім. Лесі Українки прем’єра — вистава «Царські розборки, або Міф про Електру». В основі п’єси — відома давньогрецька трагедія Софокла. Взявши її як матеріал, автор Оксана Мелешкіна-Смілкова, за її власним зізнанням, спробувала дослідити тему здатності людини контролювати і змінювати течію своєї долі та самого себе. «Мені як жінці і режисеру, — говорить Оксана, — акт насильства — вбивство абсолютно не прийнятний. Я вважаю, що будь-яка помста безглузда і насильство породжує лише насильство. Людина рідко замислюється про це в повсякденному житті і тільки, будучи поставленою в екстремальні умови, може зупинитися, подумати і стати терпимішою». Що ж, важко не визнати: тема терпимості сьогодні особливо актуальна. Якими ж режисерськими засобами намагається її вирішити Мелешкіна-Смілкова, яка є також постановником спектаклю.
— Я вигадала для неї свій особливий жанр, який називаю українською комедією del’ arte, а п’єсу побудувала на видозміні міфа. Жанр по мірі руху спектаклю змінюється від трагедії до трагіфарсу та анекдоту, який сценічно обігрується, що дає акторам можливість імпровізувати. Вистава будується монтажно: не буде звичної лінійної послідовної логіки розвитку сюжету, а буде логіка монтажу, як у кіно. Дія в спектаклі постійно переноситься з дня сьогоднішнього в минуле, і навпаки. Але постановка має жорстку внутрішню конструкцію, що допоможе, сподіваюся, ясному глядацькому сприйняттю.
— Ви звернулися до досить ризикованої сценографії художника Євгенія Кулікова.
— Упевнена, вона викличе шок. Іржаві бочки, з яких зведений грецький храм і царський палац. Трон і ложе цариці — іржавий автобус без коліс, знайдений «у степах України». Дорожні знаки «Стоп», «Проїзд заборонено». Але таке оформлення досить точно відображає реалії нашого життя і створює те середовище, що допоможе акторам найбільш повно відобразити своїх героїв і самих себе.
— Але, напевно, треба враховувати, що сьогоднішнє повсякденне існування несе немало складностей, і глядач, прийшовши до театру, хоче відпочити, розслабитися.
— Життя, швидше, поліфонійне, в ньому завжди чергується погане і хороше. А наш спектакль за загальним тоном буде веселим, смішним, у чомусь наївним і, обов’язково, щирим. Ми не хочемо повчати, а хочемо лише звернути увагу на те, що народитися людиною і стати людиною — це не одне й те ж.
Оксана Мелешкіна-Смілкова завзятим київським театралам добре відома. В кінці 60-х вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, курс тогочасного прем’єра Російської драми Миколи Рушковського. Сценічну кар’єру почала в Театрі ім. Лесі Українки, де свою першу роль зіграла в «Інтерв’ю в Буенос- Айресі» — спектаклі сьогоднішнього художнього керівника театру Михайла Резниковича. Відтоді їхнiй творчий зв’язок не вривався. Потім була безліч інших ролей, серед яких Саша в «Іванові» в постановці А. Ненашева, через посередню режисуру якого вона, за її власним визнанням, надовго зненавиділа чеховські п’єси, і Лізетта в «Шлюбі за конкурсом» в партнерстві з геніальним В. Халатовим. Першою пробою в режисурі стала у 1983 постановка п’єси «Друкарки» М. Шизгелла. А потім у Мелешкіної-Смілкової трапився конфлікт із чиновниками колишнього Міністерства культури УРСР і їй вказали на двері, в які вона, як стверджує, із задоволенням вийшла і поїхала до Москви на Вищі режисерські курси до Анатолія Гончарова. Потім працювала в російській столиці головним режисером Театру міміки і жесту, де поставила спектакль «Едіп», в основу якого поклала власний перший драматургічний досвід переробки давньогрецької трагедії. Потім поїхала на Захід, ставила в Чехії, Англії. У Празі, в Національному театрі її виставу «Майстер і Маргарита» побачив Михайло Резникович і запропонував постановку в Театрі ім. Лесі Українки. І ось сьогодні — прем’єра...
