Два нових російських фільми, показані у Київському будинку кінематографістів, зібрали повні зали, що ще раз довело — російське кіно у нас люблять ірраціонально, всупереч усьому, і будь-які розумні основи, такі, як реклама, популярність або дебютний статус авторів картини, участь зірок тощо — тут жодного значення не мають. Люблять, тому що російське, тому що зрозуміле, тому що не знімається своє — українське і таке ж зрозуміле, нарешті, тому, що Київ багато в чому залишається російськокультурним містом. Такі реалії, з якими, до речі, нашим кіновиробникам треба б рахуватися. Отже, проект «Російське кіно: прем’єра у Києві», який ось уже другий рік проводить Росзарубіжцентр в Україні і наша Спілка кінематографістів, приречений на підвищену глядацьку увагу. Не в останню чергу ще й тому, що російська сторона представляє кіно виключно масове, розраховане на поповнення доходів потенційних прокатників. Обидва фільми у цьому значенні не стали винятком.
Зроблені вони, що показово, однією продюсерською групою, за сценаріями Алли Кринициної (дочки знаменитої Маргарити Кринициної, яка зіграла незабутню Проню Прокопівну у фiльмi «За двома зайцями»). Теми — наймодніші й найактуальніші: у «Кавказькій рулетці» — чеченська війна, у «Спартаку і Калашникові» — вуличні діти; незрозуміло популярний президент Росії не раз саме ці питання оголошував найнагальнішими. Раніше такі заяви викликали сплеск активності придворних ЗМІ, що забивали ефір відповідними сюжетами. Тепер прийшла черга кінематографа.
Утім, авторів «Кавказької рулетки» запідозрити у політичній кон’юнктурі важко, швидше уже, в політкоректній. Фільм зроблено багато в чому всупереч сталої у наших сусідів традиції ділити учасників кавказького конфлікту на праведних російських «братанів» і кривавих ісламотерористів. Тут погляд інший: на війні немає героїв і переможених, є лише жертви. Власне, протистояння таких двох жертв, матерів, які втратили своїх синів, і лежить в основі драматургії фільму.
На жаль, драматургія тут — надто сильне визначення. Очевидні недоліки п’єси Віктора Мережка перекочували і у фільм. Ідея помістити в одному замкненому просторі багажного вагона двох жінок — старої, чий син-солдат опинився в полоні, і молодого снайпера, яка ховає свою новонароджену дитину від батька — польового командира — сама по собі цiкава. Але виконання її, на жаль. залишає бажати кращого.
Діалоги героїнь — це штамповані, у газетному стилі, голосіння про тяжку долю. Так i самі Ганна (Ніна Усатова) і Марія (Тетяна Мещеркіна) виглядають абсолютно плоскими, неопрацьованими ні психологічно, ні физіономічно: дві стандартні маски — навченої досвідом «тітки» і молодої та ранньої воїтельки. Причому стосовно останньої взагалі незрозуміло: звідки у чеченських горах після кількох років війни могла взятися ефектна блондинка з даними фотомоделі, професійним макіяжем і гарно укладеним волоссям? Припустимо, там, у горах, до її послуг був персональний підпільний салон краси. Але вона ж, по-перше, воювала, а, по-друге, вже досить довго у бігах, з новонародженою дитиною на руках, і все така ж гарна — хоч зараз на обкладинку. І таких натяжок — неймовірна кількість. Ситуації фільму виглядають одна недостовірніша за другу, бо мотиви героїв (крім, хіба що, Анатолія Горячева у ролі провідника) абсолютно незрозумілі. Зближення двох жінок, покаянні ридання професійного вбивці, пачка грошей, яку викидають у віконце, пронизливо мелодраматичний, зовсім безглуздий фінал, що ніяк з фільмом не стикується — все це ланки, що так і не стали ланцюгом. Є плівка — фільму, за великим рахунком, немає.
Цікаво, однак, інше. «Кавказька рулетка» — вже другий, після недавнього фiльму «Будинок дурнів» Андрона Михалкова-Кончаловського, екранний опус, що пропонує погляд на події навколо Чечні, відмінний від офіційного. І справа навіть не у вищеназваній відмові від поділу на правих і винних. Очевидне дуже важливе усвідомлення війни як страшної біди, незагоюваної рани, від якої страждають усі. Схоже, що російські художники повільно, але правильно приходять до простих, але життєво важливих істин про те, що цінність людського життя понад усе, що краще солом’яна згода, як золота звада — і це дає певну надію.
У «Спартаку і Калашникові» використано ще один розхожий сюжетний хід — історія про вірну дружбу двох сиріт, бездомних хлопчика і собаки. Фільм, стовідсотково, для сімейної аудиторії; є досить відчутний розрахунок (як у випадку і з «Кавказькою рулеткою») і на західного глядача — очевидно, на переконання росіян, великого любителя політкоректних тем. Практично єдина інтенція картини — «бережіть дітей і звірів». Дитбудинківський хлопчина зі знаменитим прізвищем Калашников підбирає на вулиці цуценя німецької вівчарки з такою ж значущою кличкою Спартак. Турбота одне про одного допомагає їм вижити у численних перипетіях. Уся дія розвивається за принципом відомої казки про Колобка. Хлопчик і пес послідовно тікають з дитбудинку, від багатої пані — власниці елітарного готелю для собак, втікають від ватажка банди такої ж вуличної шпани, і залишають навіть військову частину, де їх оточили теплом і турботою. А потім Спартак з Калашниковим відважно знешкоджують терористів і стають знаменитостями. Але ні до багатої тітки, ні у дитбудинок, ні до вояків не повертаються, хоч усі їх кличуть до себе навперебій. А топають прямо до друзів-бродяжок, в уподобаний підвал: там свобода, що над усе. Останній кадр — уся компанія впевнено крокує залитою сонцем вулицею. У щасливе бездомне, безграмотне, безробітне майбутнє? На це автори фільму не відповідають. Історія залишається недоказаною. Навряд чи режисер Андрій Прошкін мав намір опоетизувати вуличну безпритульність. Швидше, йшлося про пробудження милості до пропащих. Але прагнення і соціальний пафос зберегти, і видовищне кіно створити зробило погану службу — вийшла сентиментальна різдвяна казочка, на додаток, явно нескінчена. Все-таки проблема фіналу — суть проблема драматургічної майстерності, а з цим, схоже, в українському, й у відносно процвітаючому російському кіно поки що складно.
Два фільми — не показник. Але, здається, можна помітити явну тенденцію. Якщо раніше російське кіно войовничо потрясало камерою, продукуючи бандитські саги або мілітаристські бойовики, то нині воно виконує, поки не дуже вдало, такі собі сирітські пісні. Дорослим раптом набридло грати у свої шумні ігри, і вони замислилися про більш людяні речі. Чи надовго?
