Влітку цього року виповнюється рівно 70 років від закінчення однієї з найчорніших сторінок української історії — страшного Голодомору 1932— 1933 років. Це не значить, що раніше чи пізніше у часі на теренах нашої держави люди не гинули від голоду. Гинули. Але цей Голодомор був найстрашнішим у всіх смислах цього слова — це й фізичні втрати, й зламана воля до спротиву, самовизначення та самоідентифікації багатомільйонної нації у центрі Європи. Не дослідженими досі є й психологічні вивихи, що їх тоді зазнали українці, котрі у нелюдському відчаї порушували усталені традиції життя. Йдеться про численні факти вбивств та канібалізму, що підтверджуються не тільки свідченнями людей, які вижили, а й засекреченими донедавна, але відомими тепер, документальними джерелами з архівів спецслужб та «секретної папки» ЦК — єдиної тоді партії — «честі і совісті нашої епохи». Рішенням цієї партії на Україну були свідомо накладені дуже завищені зобов’язання по здачі продуктів харчування, передовсім, зернових. За непокору жорстоко карали...
Загалом Україна у ХХ столітті пережила три голодомори — 1921—1923, 1932—1933 та 1946—1947 років. Ще в жовтні 2000 року було підписано Указ президента України про відзначення Дня Пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. У травні цього року голова ВР В. Литвин підписав розпорядження про проведення 14 травня 2003 року спеціального засідання ВР з метою вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Про кількість депутатів на цих слуханнях говорити якось не випадає — це ще один сором нашої історії. До слова: проігнорували слухання не тільки комуністи, а й багато хто з так званих патріотів. У результаті, ВР притягнутими 226 голосами прийняла «Звернення до українського народу», але не закон. І хто його чув чи бачив? Відповідні рішення Кабміну також не виконуються...
Про усе це йшлося на відкритті виставки, присвяченої до цієї сумної дати, у товаристві «Меморіал». Але головне полягає в іншому — безпрецедентний Голодомор не визнається геноцидом. Передусім у своїй же державі, яка повинна була б першою потурбуватися про таке визнання, щоб згодом поставити це питання перед ООН. Люди, котрі займаються цими питаннями, зокрема голова київського «Меморіалу» Роман Круцик констатують той прикрий факт, що питання гальмується навіть у Києві, не кажучи про глибинку. Члени Комітету з питань вивчення Голодомору професори Володимир Сергійчук та Юрій Шаповал зізнаються, що постійно отримують папірці, які засвідчують зміни у складі Комітету, але на жодне засідання їх ніхто не запрошував. Дослідники, які мають дозвіл Адміністрації Президента та благословення більшості владик — окрім Московського Патріархату — стверджують, що місцеві адміністрації дуже гальмують їхню роботу, мовляв, «все добре — нічого ж не було!» (так було, зокрема, у Миколаївській області). І це в той час, коли Президент Кучма оперує цифрою у 10 мільйонів жертв! Правда, пан Шаповал каже, що цифра занадто смілива.
Виставка насправді є частиною масштабного проекту, який складається із 750-ти комплектів повнокольорових плакатів, які красномовно свідчать про трагедію українського народу початку 30-х років. Їх планується розіслати по виставкових та музейних залах всієї України. Рівночасно з тим, існує небезпідставне побоювання, що комплекти можуть просто загубитися або лежати під шаром пилу на полицях. Усе залежить від місцевих влад, які у свою чергу залежать від чіткого Указу з Центру... А Центр не може поставити навіть гідного пам’ятника у гідному місці. Спочатку планували у районі Арсенальної, але згодом перенесли дуже далеко...
