«Кошмар Малевича» зайняв трохи більше ніж півгодини і представляв з себе ланцюжок неквапливих дій, які художник проробляв з надзвичайно серйозним і навіть, можна сказати, відповідальним виразом обличчя. Преамбулою «Кошмару» було осипання публіки дерев’яними паличками і шпурляння в стіни тенісного м’яча. Основні ж дії складалися в інкрустуванні підлоги Театру на Подолі якоюсь кольоровою композицією в дусі Малевича: різнокольорові квадрати зі скотча і паперу, блискучі чотирикутні підноси із землею. Себе перформер також «інсталював», коли надів на ноги щось на зразок синього і жовтого картонних личаків і помістив на голові схожу варіацію на тему національного прапора. Однак Малевич у всій дії виконував швидше орнаментальну функцію, бо смисловим центром композиції все ж було збільшене страшне фото селян-людоїдів 1921 року. Усі подальші операції з плакатом додали вже яскраво виражений історико-моралістичний характер: фото, укутане в білі простирадла, було розшматовано на декілька клаптів, після чого художник обійшов на карачках зал зі свинячим або яловичим серцем у зубах, опустив його на ці білі, хрестом складені, обрубки і додав зверху небагато своєї слини. Традиційний театральний поклін після всіх маніпуляцій виглядав дивно.
Загалом же виконання перформенсу видавало досить зрілу, авторську манеру: як-не- як Рішар Мартел — ветеран напряму, організатор Фестивалю перформенсу в Квебеці. Образотворчий ритм, що задається квадратами на підлозі, клацання метронома і фонограма монотонних питань-відповідей («Про що ти думаєш?» — «Про тебе»/«Про людей»), зосереджена атмосфера всiєї вистави і інші ознаки володіння формою тішили смак зголоднілих авангардистів. У той же час всі «чорноземні» кошмари, прямолінійно зрозуміла національна тематика, нарешті, м’ясний «субпродукт», напевно придбаний недавно на місцевому ринку, залишили неприємне відчуття грубих мазків, якоїсь дуже застарілої злободенності. Так, Малевич переживав кошмари епохи, намагаючись відсторонитися від них своїми супрематичними портретами селян; так, і сама країна довгий час не знала ніяких фарб, крім червоної, чорної і смертельно-білої, а жовте і синє виглядають як недоречна десертна наклепка. Але навіть найбiльш трагічній історії приходить час, коли треба поховати своїх мертвих. Бо мистецтво — це все-таки досить життєрадісне заняття, що вимагає, серед усього іншого, гарячої свіжої крові.
