У Києві відбувся вечір пам’яті кінооператора Вілена Калюти.
Не сенсаційна прем’єра і не протокольне засідання зібрали практично повен
Червоний зал у Київському будинку кінематографістів минулої п’ятниці. Згадували
й говорили про одну людину — Вілена Калюту, киянина за народженням, кінооператора
від Бога, задерикуватого хлопчиська в житті. Людська пам’ять парадоксальна.
Вілен Олександрович або «Віля», як його називали майже всі, хто виступав,
помер рік тому, не доживши до свого 70-річчя. Лише перед його смертю, а
нині — особливо гостро, — багато хто зрозумів, ким зняті — саме зняті,
тобто талановито зафіксовані на плівці, знамениті картини Юрія Ільєнка,
Романа Балаяна, Микити Михалкова, В’ячеслава Криштофовича.
Вільній, швидкій камері Калюти були в рівній мірі підвладні
глибока психологічність крупних, портретних планів і філософська могуть
безкрайніх пейзажів, серед яких вершаться людські долі. Показану на вечорі
знамениту сцену танцю з «Білого птаха з чорною ознакою» точніше було б
назвати танцем трьох — герої зовсім юних Богдана Ступки та Лариси Кадочникової
зливаються у вихорі самозабутнього танцю, а темпераментна й одночасно професійна
камера Калюти оточує закоханих кільцем своєї невидимої пристрасті. Сам
Калюта був схожий на своє мистецтво, живий і невгамовний, відвертий і безкомпромісний
— мало не до останнього дня з’являвся на людях, працював у журі кінофестивалю
«Молодість»…
Не хочеться в усьому бачити знаки долі, якісь знамення,
злами часів. Але схоже на те, що з відходом Калюти дійсно відійшла ціла
епоха; і всі, від знаменитих режисерів до невідомих кінофанатів, які сиділи
в Червоному залі і дивилися уривки з прекрасних фільмів, знятих камерою
«Вілі», відчували це. Прийде ще багато людей, якi зможуть піднести українське
кіно до світових висот, з дитячою любов’ю до життя й до свого ремесла —
а таких вже не буде. Однак і того, що після нього залишилося, вистачить
на багато весен наперед.
