Ця жінка вражає своєю спокійною впевненістю. Саме впевненістю в тому, що справа, яку вона обрала на все життя, допоможе прислужитися українському народові. Голова Конгресу українських націоналістів (КУН) Слава Йосипівна Стецько, якій завтра виповнюється 80 років, є найстаршим депутатом Верховної Ради. І мабуть, такого вражаюче багатого на події життя ніхто з нинішніх нардепів уявити собі не може. Слава Стецько стала членом ОУН ще 1938 року, боролася з режимом Ю. Пілсудського, 1943 року була ув’язнена фашистами у Львові. Під час і після Великої Вітчизняної війни боролася за незалежність України як із німцями, так і з радянською владою, будучи багато років президентом Антибільшовицького блоку народів.
Можна не погоджуватися з її поглядами, але треба віддати належне цій мудрій жінці, яка, доклавши власних зусиль до наближення того часу, коли Україна стала незалежною, повернулася на Батьківщину і не вчить нас уму-розуму з-за океану.
Слава Стецько знайшла час для зустрічі, незважаючи на напружений графік своєї роботи, і відповіла на запитання «Дня».
— Національна держава — це нормальний спосіб існування націй, наголосив нещодавно видатний український філософ Мирослав Попович. А що українському народові, на вашу думку як професійного політика, таки дала незалежність?
— Незалежність дала, в першу чергу, те, що народ перестали жорстоко переслідувати, бо за часи совєцької окупації був майже знищений провід, тобто еліта нації. А без неї нація не може розвиватися. Українці постійно жили в страху. Проте сьогодні народ може спокійно ходити в церкву і молитися, ніхто не переслідує за висловлювання думки, хоча все ж є обмеження для преси, партійної діяльності. За більшовицької окупації народ був тотальним жебраком, але й нині є бідняком. І все ж Україна з’явилася на мапі світу, понад 150 держав визнало її незалежність. Є рамки, які можна і потрібно наповнювати українським змістом, щоб народ не зі зброєю в руках, а демократичними методами домагався більшої самостійності. Важливо, щоб українці відчували себе господарями.
Влада зараз неукраїнська — за малими винятками. У більшості це — вчорашні перефарбовані комуністи, є навіть провідники імперської політики, які задивлені на Русі, орієнтовані на Москву і бачать себе лише під нею (а історія вчить, що по-іншому зі «старшим» братом і не буває). Треба змобілізувати всі прошарки суспiльства довкола національної ідеї, щоб народ відчув себе хазяїном. Національні меншини, які довго живуть на українській землі, є, безумовно, приналежними до України. Треба і їх змобілізувати на розбудову держави. Влада й народ українські мусять їм гарантувати рівні права, так само (у своєму проекті Конституції ми про це наголошували), як вони мають і обов’язки перед Україною. Поки що ми не маємо України, за яку гинули мільйони. Дуже часто я зустрічаюся зі старими членами ОУН-УПА. Вони ставлять такі простенькі запитання: «Чи то є та Україна, за яку зложив голову мій батько, брат чи мати?» Я кажу, ні, ще треба допрацювати, «довоювати». Наші провідники, партії чи організації мають дати народові переконання, що кожен повинен працювати для розбудови стабільної держави. Ми все ще можемо її втратити. Треба розбудити ініціативу провідників і народу, важливо, щоб він мав віру у своє майбутнє. Є страшним гріхом, що хтось іде і все нарікає, вічно плаче. Провідники національної ідеї мусять породжувати віру.
Я хочу розповісти такий маленький епізод. Ми прибули до Англії. Я питаю англійця — керівника британсько-українського товариства, звідки в нього таке бажання працювати в ньому, чи є якісь пращури з України. А він каже, що їхав до Рима в купе з українським робітником, який страшенно зле розмовляв англійською; наш земляк цілу годину розповідав про Україну, мав такі очі! Англієць собі так подумав, якщо цей робітник із такою вірою, з таким огнем в очах, запалом, то Україна та мусить бути дуже цікавою країною. І згодом він став її великим приятелем. По телебаченню виступав, в Англії писав про Україну, збирав матеріали з радянських концтаборів, перекладав рідною мовою. Важлива віра, щоб вона інших заманювала, полонила людей. Тоді Україна має всі шанси стати потужною європейською державою.
Я дуже багато подорожувала, відвідувала університети по світу і бачила, що наша молодь надзвичайно здібна. Культура наша багатюща, маю змогу порівнювати. Нам поки що бракує грошей. З ними людина більш вільна. Але ми не можемо покладатися лише на допомогу з-за кордону і маємо підібрати таких людей, щоб вони нарешті поклали край корупції, вивозу українського майна за кордон. Тоді нам не треба буде тих позик.
— Якою має бути відповідь України на виклики із Заходу та Сходу?
— Нам треба мати силу духу, бо, як біля чужого моря, людина не має ані друзів, ані приятелів, але її держить на цьому світі гідність. Ось нарешті, на зустрічі в Бєлгороді Л. Кучма займав виважену, гідну позицію.
— Слова І. Лисяка-Рудницького: «Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил» можна віднести і до доби Руїни, і до часів громадянської війни ХХ століття. Чи актуальні ці рядки нині?
— Ми поки що такі різні. Від природи українці дуже великі індивідуалісти, і кожен вважає, що саме він має рацію. То є наслідки довгої неволі, окупанти все робили, аби було легко панувати. А в одному народі порізнили регіони, партії, навіть родину. Ми довгі століття не мали своєї армії, де виховується дух солідарності, в чужих арміях служили...
— А що сьогодні має зробити для розбудови держави церква, хоча вона й роздрібнена?
— Вона повинна мати вплив на народ України в сенсі одностайної політики. Однак у нас православна церква розколота. На жаль, деякі наші можновладці підтримують Московський патріархат. От і в Єрусалимі разом із президентами Росії, України та Білорусі був лише патріарх Алексій з Москви. Українські націоналісти постійно стоять на такій платформі — сприяти об’єднанню церков, щоб була єдина християнська церква. То наша мрія, і це об’єднання православних церков із греко-католицькою слугувало б згуртуванню народу. Ми все робимо для того, щоб не було Сходу, Заходу, Півдня. Треба цю різницю стирати. Хоча те є, до певної міри, й добре, бо якісь риси характеру представників різних регіонів України разом слугували б нашому національному ренесансу.
Редакція «Дня» поздоровляє Славу Йосипівну з 80-ю річницею з дня народження. Успіхів у нелегкій справі розбудови держави й міцного здоров’я!