В кінотеатрі «Жовтень» вийшов останній фільм Джорджа Клуні «На добраніч, на все добре».
«Наша історія буде такою, якою ми її зробимо. Якщо ми продовжимо в тому ж дусі, то історія нам помститься, і її помста буде швидкою. Треба хоч іноді замислюватися над значенням ідей та інформації... Людям зовсім не все одно, я можу це довести. Але, якщо навіть вони (інвестори, що наполягають лише на розважальній функції телебачення. — Д.Д. ) і праві, то в чому сенс нашої роботи? Якщо вони праві й ми ні на що не здатні, окрім розваг, то боротьба програна. Цей інструмент може вчити, може просвічувати і навіть надихати. Але він може це робити лише в тій мірі, в якій люди готові сприймати його. У протилежному випадку це тільки дроти і світло в коробці. Простий ящик із детальками і платами. Абсолютно некорисна річ. Абсолютно некорисна й нікому не потрібна».
Ці слова Едварда Мюрроу, головного героя останнього фільму Джорджа Клуні «На добраніч, на все добре» сприймаються, безсумнівно, пророче — надто ж для сучасних українських реалій. Думаю, що під ними міг би підписатися будь-який незаангажований вітчизняний журналіст; адже всі ми пам’ятаємо надзусилля, що їх вельми нещодавно докладала влада, аби перетворити телебачення на «ящик із детальками і платами», а друковані видання на розфарбовану макулатуру.
А втім, картина Клуні не є виробничою драмою. Скоріше, це драма екзистенційна, драма людського вибору і збереження гідності всупереч умовам, де така якість шанується щонайменше, — хоча й побудована на певних виробничих реаліях.
Ці реалії Клуні знає дуже добре. Його батько був телеведучим; сам він починав у телесеріалах і свого першого великого успіху досяг у знаменитому «милі» «Швидка допомога». Недивно, що залаштункове життя «малого екрану» стало темою також і його першої стрічки «Зізнання небезпечного розуму». За авторською легендою, сценарій того фільму грунтувався на автобіографії телеведучого, що паралельно працював на ЦРУ, виконуючи дуже пікантні доручення.
Новий фільм (сценарій — Грей Хеслоу) побудований вже не на таких екстремальних реаліях. Фабула розгортається на початку 50-х, коли Америку охопила антикомуністична істерія, спровокована сенатором Маккарті, котрий у будь- кому освіченішому за нього вбачав ворога нації. Власне, Едвард Мюрроу і був тим, хто кинув виклик Маккарті у загальнонаціональному масштабі. Але Клуні цього разу не зосереджується лише на одному герої. Його завдання складніше, і він iз ним блискуче справляється — створити груповий портрет однодумців Мюрроу зі служби новин телеканалу СВS, справжніх лицарів політичної тележурналістики. Точно і повнокровно, з усіма потрібними деталями змальовані навіть другорядні герої. Клуні неквапно виявляє непросту механіку стосунків як на міжособистісному рівні, так і в складній ієрархії телекорпорації. За всіма складовими «На добраніч, на все добре» є справжнім тріумфом Клуні як фільммейкера, кінорежисера. І чорно-біле рішення, і наближене до телевізійної стилістики чергування крупних і середніх планів виглядають дуже природньо, аж ніяк не стилізацією. Завдяки цим візуальним знахідкам створюється вражаючий ефект присутності, авдиторія стає неначе безпосереднім свідком всього того, що відбувається. Варто також відзначити ідеальне відчуття ритму, притаманне Клуні як режисеру. Легкий і чіткий монтаж, чергування мовчазних напівзатемнених епізодів, що чудово підкреслюють самотність героїв, із груповими сценами, наповненими рухом і дискусіями, віртуозна джазова лірика у виконанні Діан Рівс — все це виконане і «розігране» за єдиною партитурою. І тому сам фільм, незважаючи на свою зовнішню неквапність, захоплює з перших же кадрів.
Серед акторів важко виокремити когось — бо, повторю, всі ролі не поступається одна одній. Але варто таки зупинитися на виконанні Девідом Стретхерном партії Едварда Мюрроу. Він знаходить всього лише дві-три барви для свого герою: цигарка у відставленій долоні, гострий профіль, жовчне й зосереджене обличчя, якщо сум — то тільки в очах — і роль готова. Ось така простота — то найперша ознака справді великого акторського таланту.
«На добраніч, на все добре» — це фільм про те, як і кому смакує свобода. При тому — щасливо позбавлений будь-якого пафосу, моралістичної дидактики. Зроблений вишукано і водночас прозоро, у повній, перепрошую за банальність, гармонії між формою та її змістовним наповненням.
До речі, подібної рівноваги ще й досі немає в моїй журналістській професії...
