Чорно-білі фотографії вважаються, як відомо, більш правдивими. Взагалі це банальність, як і те, що будь- яка правда відносна: є багато стильної біхромної брехні, як і переконливо кольорових відвертостей. Скоріше, інше: чорно-біла плівка справляється з найжахливішою правдою, — тією, яку не спроможний витримати людський погляд, через що його відводять, соромливо або зі страхом.
«Не відводячи очей» — називається фотовиставка, яка відкрилася в київській галереї «A-House». Роботи виконано Олександром Глядєловим під час обходів, разом із працівниками місії «Лікарі без кордонів», венерологічного відділення Одеської інфекційної лікарні, де тимчасово розмістили хворих на ВІЛ-СНІД. Більшість світлин зроблено 9 лютого цього року.
У Глядєлова — слава соціального фотографа, очевидно, завдяки дійсно шокуючому циклові про життя безпритульних дітей: свого часу від цих образів здригнулася вся країна. Ув’язнені, біженці, наркомани, хворі на ВІЛ і туберкульоз — також його постійні теми. Але обмежувати відтворюваний Олександром космос неблагополуччя лише соціальним руслом було б, як здається, спрощенням.
Більшість фото супроводжуються досить докладними поясненнями, власне — історіями доль тих, хто опинився перед об’єктивом.
Пацієнт С. Помер через 7 днів.
Пацієнт М. страждав від сильного болю. Лікарі нічого не могли вдіяти, лише намагалися полегшити його біль. Давати йому надію було б нечесно. Він помер.
У кімнаті площею 10 квадратних метрів перебувають троє людей. Пацієнта Б. лихоманило, за останні декілька місяців він сильно схуднув. Втративши всі надії на медичне лікування, скоро він вирішить, щоб батьки забрали його додому. Більше про нього нічого не чули. Пацієнт Г. хворів на туберкульоз і мав ВІЛ. За декілька тижнів він помер.
Молодий пацієнт Є. Страждав на важку пневмонію. Під час лікування було відмічене поліпшення стану, але Є. несподівано помер.
Обстеження функціонування черепних нервів. Фізично міцний В. почав страждати від сильного головного болю, його кінцівки було паралізовано, — діагноз не можна було підтвердити. Він дивом одужав. Він виписався з лікарні, маючи відносно добрий стан здоров’я. Зараз він проходить курс лікування від ВІЛ.
Або просто: він помер за декілька днів.
І навіть без підписів — просто місце і час зйомки. Одеська інфекційна лікарня. Чоловіча палата. 30 березня 2005 р. Коридор Одеської інфекційної лікарні. 9 лютого 2005 р.
Насправді, підписи пояснюють не більше, ніж усі інші слова. Тим більше такі, що лише протоколюють, констатують ситуацію. Але особливість роботи (стиль тут — не дуже відповідне слово) Глядєлова в тому й полягає, що він не просто фіксує, не пише протоколи, а навпаки, є співучасником того, що відбувається, — є співучасником, бо не відводить очей. І його нова серія — це не так навіть хроніка біди, як багатоскладова сага людських доль, повість про страждання і гідність у катастрофічно безвихідній ситуації.
Адже, що тут важливо — ока не відводить не лише фотограф, але й ті, хто перебуває з іншого боку об’єктиву. Говорять, що страх смерті принижує, — однак перед нами люди які страшенно страждають, мучаться, але — не принижені. Серед дуже убогих інтер’єрів (образливих, насамперед, для «здорового» суспільства) проходить череда образів високої трагедії. Той, хто почув свій діагноз-вирок, — цей погляд зупиняє, як постріл. Трохи розкритий рот і ледь розплющені очі, і певне єхидство на обличчі, — видно виклик і бажання жити: цей ще побореться. Смертельно втомлена, похнюплена жінка — красива і в цій утомі. Старик, який прочиняє палицею кватирку в своїй палаті, а за віконцем — світло й повітря. Глядєлов взагалі вміє підкреслювати глибину і легкість простору всупереч уявленню про нього як про похмурого митця. Обшарпаний, темний коридор, який веде через відкриті двері до ліжка, біле покривало і біла туфля під ліжком, і в цій туфлі і ліжку — не лише чіткість побутової деталі, але й несподівано піднесена інтонація людської драми, що відбувається тут кожного дня.
Ми не відводимо очей один від одного — і хоча б на час цього погляду стаємо кращими і сильнішими. Значить, шанс перемогти чуму все ж таки є.
Як постскриптум: згідно з ритуалом презентації будь-яких експозицій, на відкритті «Не відводячи очей» приготували фуршет.
Як серед усього цього можна пити і їсти?!
Нічого, їли!
