...Львівський оперний співав «Многая літа» Віктору Захарченку. І він не міг стримати сліз. Після тривалого й складного концерту, після (чого гріха таїти) стількох переживань з приводу того, як їхній Львів «москалів» прийме, він трохи розслабився. Хоча не вперше в місті, але щоразу наче доводить, що має право співати в цьому золоченому залі «для братів своїх». Що коріння своє не перерубав, що духовно близький. Проте він і так уже настільки багато зробив, що доводити ні комусь, ні навіть самому собі не зобов’язаний. Академік за званням і козак за народженням, він 33 роки керує Кубанським козачим хором, цим величезним механізмом, де кожен — талант і індивідуальність. Це не просто нелегка справа, а, прямо скажемо, вкрай важка. Стільки пісень записати по станицях, стільки музики скласти для чудових текстів, що стали вже класикою. От і тепер він раз у раз казав: «виконується вперше», «представляємо вперше у Львові». А пісні були на вірші Тараса Шевченка, Олени Пчілки та його улюбленої Лесі Українки. Своїх артистів Захарченко наставляє: «Співайте так, наче ви це написали самі...» А зал слухав так, ніби кожний з душі своєї власної виплеснув знайомі, читані-перечитані, але такі дорогі рядки.
Цікаво, що публіка була не дуже знайома, що надокучила журналістському оку. Не та, що приходить на прем’єри заньков’ян або оперного. Не було й тієї «львівської сметанки», що приходить на патріотичні заходи. (У такі дні знайоме кожне друге обличчя). А тут щось проігнорувала елітарна публіка захід чи забула, яке мистецтво представляє Кубанський козачий? З високого рангу осіб лише один Микола Горинь, який завжди вирізнявся тим, що йде туди, куди серце дорогу підказує. У перерві він зізнавався: «З піснями Кубані ознайомився десь в 60-х, коли мені потрапила до рук книжка «Пісні козаків Кубані». І для мене було найбільшим здивуванням, коли я знайшов у ній пісню «Ще не вмерла Україна». Уявляєте, у Львові в ті роки таку рідкісну книжку отримати! Це було щось неймовірне. І відтоді, коли я бачу афіші, що повідомляють: приїжджає хор кубанських козаків, я завжди намагаюся потрапити на ці концерти. Згоден із тим, що говорить Захарченко: певне духовне єднання, яке будить у людині найкращі риси, виникає на концертах. І, можливо, річ тут не тільки в майстерності. А в якомусь зв’язку, нитках що йдуть з далека. Друге, не менш важливе, — відчуваєш, що територія, що називається Україною, насправді значно більша, ніж здається. Вона простягається багато далі й на захід, й на схід... Величезна вдячність і колективу, й особливо керівникові, який зміг пронести крізь усі непрості роки, любов і цікавість до української пісні, до кубанської пісні. Навіть складно відрізнити сьогодні, наскільки вона кубанська, наскільки українська? Я просто захоплююся хором. І незважаючи на кількість років, концертів, які я переглянув і прослухав, це захоплення не минає».
Практично вшановували Захарченка у Львові, що називається, на рівні народної дипломатії. (Що часом набагато краще за стандарти офіціозу.) Просто, без надмірного пафосу до першого ряду вийшли художник Іван Крислач і подарував портрет Тараса Шевченка своєї роботи, й поетеса Марія Чумарна, яка прочитала свої вірші-присвячення, а потім сказала: «А тепер многая літа Віктору Захарченку!» І зал заспівав!
А от козаки, причому не лише львівські — з усього регіону (тільки на Львівщині 20 козацьких організацій), віддавали шану хору належною мірою. Усі два дні супроводили його й старалися, чим могли, допомогти. Молоді артисти, які у Львові вперше виступали, не могли стримати своїх емоцій: «Нормальні люди тут живуть. А нас лякали... І місто напрочуд гарне, ми б іще приїхали, щоб краще все роздивитися й намилуватися!»
Тарас Коляндрук, секретар координаційної ради козацтв Львівщини, керівник дирекції фільмовиробництва Львівської телерадіокомпанії мріє зняти про Захарченка свій фільм.
— Я ходив за ним два дні, мов прив’язаний, бо дійсно рідко зустрічав таких духовних людей. Він робить для взаєморозуміння наших народів більше, ніж Рада й Дума, які лише сварять і роз’єднують. А він об’єднує! І ось що показово — з двох сторін політичні табори розпалюють вогонь неприязні, а він гасить! А як він говорить українською, та часом краще, ніж деякі депутати Верховної Ради! — розповідає він.
Спів хору — то пристрасна молитва, то щось схоже на нестримну кавалерійську атаку! Від строкатої низки справжніх історичних костюмів — близько 840 за один концерт — і таких атрибутів, як списи, шашки, кинджали й т.д., захоплює дух у найдосвідченіших глядачів. І все-таки головне не у видовищності, а в тому, про що часто повторює Віктор Гаврилович: «Якщо в будь-якого народу відняти віру, мову, традиційну культуру в усіх її видах і жанрах, відняти класичну літературу, музику, живопис, відняти національну й історичну самосвідомість, — такий народ перетворюється на принципово інше якісне утворення. Це вже не народ, а знеособлене народонаселення, тому що будь-яка нація грунтується на тих духовних скріпленнях, носієм яких є мистецтво, мова й народна творчість.
А якщо люди забувають про це, вони перетворюються на Іванів, що не пам’ятають роду, або — грубіший вираз — на справжнє бидло, що не пам’ятає своєї історії, культури, мови й не знає мети й сенсу свого особистого існування. Людина, котра втратила всі ознаки нації, етносу, духовної спільності, відпадає від свого народу, мов сухий лист, живе сама по собі, задовольняючи лише свої особисті потреби. Поняття високих духовних потреб — загальнонародних, національних — в неї просто бути не може...»
Усе це пестує, затверджує Кубанський козачий хор, якому дуже скоро виповниться 200 років. І дуже ніяково було, коли Захарченко у Львівському оперному запитав: чому на Україні не вийшло й нотного рядка з числа пісень, написаних на слова українських класиків, з того, що співає хор українською в Аргентині й Німеччині, Канаді й Греції, й звісно, в Росії?
А дійсно, чому? Але немає сумніву, що Захарченко знайде кошти й можливість видати все це й привезти на Україну. Він це пообіцяв. Отже, виконає. Що ж, чекатимемо такого дорогого подарунка з-за кордону, коли самим ніколи...
