У МЗС РФ висловилися за спільне святкування Росією та Україною влітку майбутнього року трьохсотріччя Полтавської битви. «Ми виходимо з того, що це спільна дата, і є сенс, було б логічно і доцільно відзначати її спільно. Це стосується спільної історії України й Росії», — сказав Інтерфаксу заступник директора Департаменту інформації та друку МЗС РФ Андрій Кривцов. Раніше з пропозицією подумати про те, як гідно відзначити спільними зусиллями Росії та України 300-річчя Полтавської битви, виступив президент Росії Володимир Путін. Тим часом у жовтні 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав спеціальний Указ «Про святкування 300-річчя подій, пов’язаних із військово-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи і укладенням україно-шведського союзу», а також доручив дослідити питання стосовно перейменування вулиць у Києві й інших містах на честь гетьмана Мазепи та встановлення йому і шведському королю Карлу XII пам’ятників у самій Полтаві.
КОМЕНТАР
Кирило ГАЛУШКО, директор Центру соціогуманітарних досліджень ім.В.Липинського:
— Чергова спроба з боку Росії домогтися від України «спільного відзначення» 300-річчя Полтавської битви знову повертає і нашу державу, і суспільство до визначення пріоритетів в оцінці т.зв. «спільного минулого». Я собі не уявляю, як «спільно» можна відзначати подію, яка для одних є славетною перемогою, а для інших — національною катастрофою. Як можна одночасно і вшановувати Івана Мазепу, і залучати до відзначення Росію, посол якої в Україні Віктор Черномирдін виголосив ту думку, що встановлювати пам’ятник Мазепі у Полтаві — то все одне, що Гітлеру у Сталінграді («Коммерсант», 26 березня)? Російський дипломат Григорій Карасін, який днями відвідував Київ з того ж приводу, зваженіше зазначає: «Мазепа безпосередньої участі у Полтавській битві не брав». Начебто: до чого тут Мазепу притягати... Але ж справа зовсім не у тому — «брав» чи «не брав». Питання у розумінні та впевненій констатації справжнього місця подій 1708—1709 років у нашій історичній долі. Але, як не прикро, у нас часто і гірших, і безглуздіших компромісів здатні досягати в жанрі «спільних відзначень», намагаючись догодити всім. Аби і вівці були цілі, й вовки ситі. Проте кожний т акий угодовський крок лише «для зовнішнього вжитку» (аби хтось десь не образився) щоразу лише підкріплює сумнів у тому, чи здатна сучасна українська держава хоч колись відстояти саме свою історичну та моральну правду. Підозрюю, що на нас «ображаються» не через Івана Мазепу, а просто через те, що ми існуємо. І немає тому ради, а значить праві або принаймні зрозумілі ми не будемо ніколи.
