Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Спогад про красиву картинку

10 квітня, 2001 - 00:00

Уже після перших продемонстрованих короткометражок стало зрозуміло, що про форми головним чином і потрібно вести мову. Дійсно, при всій незалежності та яскраво вираженому індивідуалізмі авторів, експериментальні фільми схожі між собою набагато більше, ніж глибоко ворожий кінематографічний мейнстрим. Так, загальне місце усього екранного експерименту — заперечення «історії» — тобто будь-якої сюжетної зв’язності. Перевага надається примхливому потоку образів, вибудованих алогічно, з надмірною ірраціональністю. Проте саме картини, які мали хоч якийсь натяк на зв’язне оповідання, виглядали краще — такими були «Фарфорова лавка» Франца Вінцентсена, «Ah pook is here» Філіппа Ханта, «Кімната 22» Мартіна Хансена або «Три маленькі поеми» Ганса Іоахима Хофманна. Що ж до святая святих експерименту — прийомів та форм, то тут, на жаль, спостерігалася деяка одноманітність. Як правило, із фільму в фільм варіювалися колажна побудова образів, прискорена зйомка, різноманітні тонування кадру, подряпини та плями на поверхні самої плівки, симультанне розбиття зображення на кілька незалежних одна від одної частин, продумана невідповідність звукового та візуального ряду. У результаті багато робіт, які претендують на прорив звичної тканини кінозображення, часто і за форматом, і за манерою були схожі на стандартні відеокліпи, а в інших випадках «читалася» рука метрів — Шванкмайера, Годара і т. д. Винятком була, мабуть, німа картина Лютца Гармсена «Це дім Ніколаса», незвично зроблена, але дуже виразна притча про людську самотність.

Однак сказати, що робота німецьких експериментаторів приречена на маргінальність у ненайкращому значенні цього слова, все ж не можна. Тому що веде їх спільне для всіх кінематографістів прагнення до самодостатності своєї мови, до того, щоб кожний образ фільму був наповнений гіпнотичною силою переконання, яка примушує глядача забути про те, в який спосіб це зроблено. Саме тому експериментатори і не втомлюються заглиблюватися в мову кіно, в усі його тенета й пастки, знову і знову намагаючись відкрити там свій філософський камінь.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: