Життя знову й знову підтверджує стару істину: найбільшим, трагічним дефіцитом сучасної України є не дефіцит енергоносіїв або інвестицій, а передовсім дефіцит моральних авторитетів, дефіцит людей, котрі мають право на особливу увагу суспільства. Видатний поет, академік НАН України, визначний громадський діяч Борис Ілліч Олійник, поза сумнівом, належить до їхнього числа.
Сильне враження, відверто кажучи, справляє контраст між дуже спокійним, ба навіть тихим голосом цієї людини, відомій всій Україні, і жорсткими, непригладженими, «колючими» речами, про які він вів мову. Борис Олійник говорив неголосно, але говорив так, що присутні ловили кожне його слово. Які підсумки діяльності Українського фонду культури, що його Борис Ілліч очолює з 1987 року? Що відбувається взагалі з нашою духовністю (ситуація в літературі тут — лише ода зі складових)? Чому наші роботящі й мудрі люди знову й знову голосують за політиків, м’яко кажучи, не гідних довіри? І, нарешті, можливо, «родзинка» зустрічі: Борис Ілліч Олійник прочитав свої нові вірші (гірко-саркастичні й мудрі).
А сьогодні уривок із вірша «Хто його знає...», опублікованого в збірці «У замкненому колі. Із окупаційного зошита» (ДП «Видавництво «Оріяни»).
Хто ж там іде? Не впізнати: далеко.
Схоже, подав нам закличний знак.
Може, то вибравсь паломник у Мекку?
Може, заблука з варяги у греки?
Хто його зна?
Хто його зна, мій покірний народе,
Де наша днесь пролягла борозна?
Чи тільки ще сурмимо для походу,
Чи вже вертаємось, биті, в негоду?
Хто його зна?
Докладний звіт про зустріч з нашим Поетом — в одному з найближчих номерів «Дня».
