У репертуарі франківців цей драматичний твір Тараса Шевченка став третьою сценічною версією. Нині постановку здійснив режисер Юрій Кочевенко, створивши на основній театральній сцені столиці «лицарську баладу на дві дії». Заявлений авторами вистави жанр є цілком виправданий, адже у виставі звучать героїко-ліричні українські балади, а сценічні бої (Володимир Абазуполо) нагадують лицарські турніри, немовби вплітаючись в національну канву вистави європейськими елементами.
Фабула сценічної історії для більшості глядачів відома. Тому запропонувати доволі хрестоматійний, або, як ми звикли говорити, програмний твір на сучасній сцені й виправдати його актуальність — серйозна відповідальність для режисера та акторів вистави. При абсолютному впізнаванні сюжетної лінії та очікуваності розв’язки (відсутність інтриги), завдяки чіткій роботі акторів, музиці (музичне рішення — Олексій Кітель) та художній складовій (художник-постановник — Олексій Вакарчук) вистава звучить досить своєчасно.
Кожен характер у виставі «Назар Стодоля» зазнає еволюції — протягом сценічної дії немов набуває додаткових фарб. Кичатий, роль якого грає Лесь Задніпровський, — величезний чоловік, котрий, здається, не поступиться власними намірами й переконаннями, у фіналі перетворюється на сентиментального батька. Назар (Тарас Жирко), ліричний та шляхетний, наважується на рішучі кроки, заради кохання до Галини (Ірина Мельник).
Знаючи текст Шевченка, глядач має змогу не просто стежити за розвитком дії, але й акцентувати увагу на тому, як режисер та актори вирішують кожну сцену, які «сценічні механізми» мають місце під час діалогів. Наприклад, перший монолог Стехи у виконанні Людмили Смородіної звучить доволі пафосно, а вже ближче до фіналу актриса змінює емоційно-психологічну амплітуду ролі. Заслуговує на увагу робота Анастасії Добриніної: обмаль тексту, проте скільки гри та колориту в характері Хазяйки! А її сценічна мова є яскравим засобом творення комічного у виставі.
Звісно, досить значний психологічний та емоційний акцент вистави — сценографія та костюми (художник по костюмах — Катерина Корнійчук). Глядач отримує естетичне задоволення, дивлячись на красиві, органічні художні картинки, на тлі яких розгортається дія. У виставі йде сніг, змінюється світло, використовують кіноприйоми (наприклад, уповільнену дію), що також додає відомій історії про кохання та родинне життя певної екзотичності. Художньо вистава іноді нагадує кінематографічні полотна східної культури з їх візуальною самодостатністю та досконалістю пластично-бойових мистецтв.
А ще, переглядаючи виставу, напевно, у глядачів виникає бажання виголосити: «От воно, наше», — таке близьке за духом, характером та національною образністю. А отже, навіть попри деякі прорахунки (наприклад, деяку млявість фіналу), все, що відбувалося на сцені протягом двох годин, стає ілюстрацією відомого афоризму-заповіту знову ж таки Тараса Шевченка — пам’ятаєте, «і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь»!
