— Я знав, що така медаль з'явилася в Росії, — розповідає Михайло Канюка. — Але коли мені недавно подзвонили і повідомили, що я її удостоєний — це було таким собі маленьким, чудовим і добрим потрясінням. До того ж подвійним. Адже в посвідченні стоїть дата присвоєння... 7 жовтня 1996 року. Диявольськи приємно бачити поруч із датою розчерк пера президента Російської Федерації, а головне — відчувати, що ти не забутий, всупереч новим політичним взаємовідносинам наших країн. Нехай «дрейфувала» нагорода три роки чиновницькими лабіринтами...
Михайло Сергійович Канюка (на фото) розміняв недавно дві сімки. Здається, ще недавно він очолював кафедру радіо і телебачення, виховав безліч нинішніх журналістських талантів, редагував першу незалежну газету «Кто виноват?» — українську сестру «Совершенно секретно» Юліана Семенова. Вони були чудовими друзями. З відходом друга померла й газета. А він всім життєвим ударам на зло не здається. Як замредактора газети «Київські новини» займається журналістикою, підготував до друку чергову книгу. У свої 77 на здоров'я не скаржиться (якби ще не старі рани та осколки) і підіймати життєвий тонус полюбляє в лазні. За зйомкою фотокор «Дня» Володимир Раснер жартома поцікавився, мовляв, а як щодо крилатого вислову Петра I: «Продай портки — но соточку накати!». Відповідь була ствердною. Після чого нам залишається побажати Михайлу Сергійовичу міцного здоров'я, творчого натхнення і всіляких нагород долі.
