Як визнають самі інваліди, для них найбільшою проблемою є спілкування і ставлення до них суспільства. І, напевно, їм дуже образливо чути слова однокласників «А що, і «цей» буде з нами вчитися?». Так, діти бувають жорстокими, але й дорослі часом не набагато кращі. Адже саме ставлення до інвалідів — це тест суспільства на мужність і благородство. Чи досить у суспільства мужності, щоб визнати існування цієї проблеми. Чи досить благородства, щоб простягнути руку допомоги цим людям. Людям, які, можливо, чимось і відрізняються від нас фізично, але часто перевершують талантом та високими моральними якостями. Величезному бажанню жити і вчитися позаздрив би не один підліток, що зневірився через проблеми. І жодна здорова людина не змогла б просидіти значну частину життя вдома, у чотирьох стінах, дивлячись у вікно. А це їхнє життя, життя дітей, для яких спуститися сходами у під’їзді — також проблема, з якою вони часто залишаються один на один.
У їхньому житті, крім батьків, немає більше нікого, і нікому вони не потрібні. А батьки змушені працювати на кількох роботах, віднімаючи безцінний час спілкування у дітей, яким воно потрібне передусім. Як хочеться, щоб це була єдина проблема в житті таких сімей. Та є ще багато побутових проблем. Так, усім сьогодні важко, і ці сім’ї розуміють це не гірше за інших. Адже зовсім нескладно, наприклад, виділити спеціальний час у спортивних залах для безкоштовних занять дітей з ДЦП або хоча б дати доступ до комп’ютерів у школах, що набагато б полегшило творчу працю дітей. На мізерну пенсію з інвалідності до спортзалу не походиш і комп’ютера не купиш. Потрібно зовсім трохи — один маленький папірець і чиєсь бажання. Батьки готові займатися з дітьми, однак ніхто не дає їм такої можливості. Та й батьки не вічні, а що чекає на цих дітей далі? У кращому разі нескінченна рутина надомної роботи, безпорадність на непристосованих для інвалідів вулицях і в громадському транспорті. Немає ніяких пільг на оплату житла, комунальних послуг тощо. Про те, що буде з такими людьми у гіршому випадку, не хочеться навіть думати.
Рука допомоги для них — це фестиваль, який проходить раз на рік. Це спілкування, турбота, і відчуття того, що вони не одні в цьому світі, і свідомість того, що вони потрібні комусь, крім батьків. Фестиваль — це те єдине місце, де вони можуть показати свої таланти, і, що найголовніше, поспілкуватися один з одним, а також із людьми, що прийшли до них. Ці люди ніколи не подивляться на них скоса або зло. Вони вірять у цих дітей, і діти вірять ім. Одне з головних завдань нашої держави сьогодні — не дати талантам і дітям з фізичними вадами померти, не розкрившись, а також зробити так, щоб таких свят у них було якнайбільше.
