У Російській драмі показали виставу «Дон Кихот. 1938 год» Михайла Булгакова (за Мігелем Сервантесом) у постановці Михайла Рєзниковича.
Кілька років тому кращим літературним твором в історії людства було визнано роман Сервантеса «Дон Кіхот». Спеціальне опитування проводив Нобелівський інститут в Осло. «Дон Кіхот» був задуманий Сервантесом як пародія на рицарський роман, який наповнив іспанський книжковий ринок у XVI ст. «Це — книга, призначена не для того, щоб примусити читача сміятися, але велика і однаково трагічна поема», — сказано Фрідріхом Шлегелем в циклі його лекцій «Історія нової і стародавньої літератури». Великий роман про щиру любов до людства, про вічне протистояння творця і влади в XXI ст. набуває нового звучання і рис. Але міняються лише прикмети часу, іноді перетворюючись на його гримаси, люди залишаються тими ж самими.
Простір часу, простір долі, простір особистості... А якщо простору немає? Якщо тебе сковують залізними ланцюгами догм, перекривають кисень? Перестати дихати? Пристосуватися? Або пробивати стіни?..
Невипадково в сценографії Давида Боровського, яка стала, на жаль, останньою роботою в житті майстра, простір нескінченний — таке відчуття, що час і місце дії вистави — вічність. Кабінет Михайла Афанасiйовича зі знаменитою зеленою «булгаківською» лампою і шафами, в яких книги пахнуть шоколадом, переходить, а вірніше перетікає, як час, в простір героїв Сервантеса. А над всім цим — нескінченне зоряне небо і сумний місяць.
Образ Булгакова поєднаний з героєм Сервантеса — адже кожна творча людина, біологічно нездатна зраджувати своїм ідеалам — це і є Дон Кіхот, доля якого — вічна боротьба з вітряками влади і обмеженості. Балансуючи на тонкому тимчасовому канаті Москви 1938 року й Іспанії XVI столiття, Юрій Гребельник, по суті, грає не Булгакова і не Дон Кіхота. А він втілює риси трагічного «героя не нашого часу», якого не зрозуміли сучасники. Блискавична «реінкарнація» персонажа, переходи з одного часового простору в інший відбуваються настільки непомітно, що не порушується крихка матерія органіки вистави.
Спочатку в образі вірного зброєносця Санчо, у виконанні Давида Бабаєва, переважає простакуватість і дитяча наївність, але в певний момент відбувається зовсім несподіваний розвиток образу, що приголомшує уяву. Ловиш себе на думці: «Як же можна було не помітити, що Санчо все розуміє, що він, мабуть, набагато більш мудрий і благородний, ніж всі ті, хто оточує Дон Кіхота». У Санчо — мудрець і простак якимось дивом уживається в одній людині — у кращому другові Лицаря.
Герцог, Мажордом, Людовік XIV (Борис Вознюк) — втілення підступності й безжальності влади, її оманливого лиску і привабливості. Схожий на веселого і доброго жартівника, герцог насправді холодний і розважливий — та тільки цього не помітиш і в збільшувальне скло. Вознюк наділяє свого героя пластикою, що зваблює і кличе за собою до прірви... Він просто грає: людьми, долями — все одно, так чому не повеселитися, спостерігаючи за божевільним.
Взаємовідносини героїв дуже точні і вивірені, але немає відчуття виміру під лінійку: все відбувається більш ніж природно. Така природна трагедія, біль, прозріння — почуття, що найбільше витвережують людину. Образ, втілений Гребельником, світлий і трагічний — він, згідно із законом жанру, не розвивається, а отже і не міняється у часі й просторі, не піддається трансформації під тиском тоталітаризму, не зраджує своїх ідей...
Квінтесенція вистави — в універсальній формулі «Творець і влада, блазень і король» як у середньовічній Іспанії, так і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні...
