У правді — з цим важко не погодитися. Біографія сьогоднішнього співрозмовника «Дня», лідера Партії Свободи та виборчого блоку «Євген Марчук — Єдність» Євгена МАРЧУКА дає ще кілька відповідей на це запитання. У мудрості. У єдності, без якої, вважає Є. Марчук, країна сповзе до хаосу. Сьогодні в Євгена Кириловича день народження. «День» від усієї душі бажає ювіляру здоров’я, якого йому так бракувало протягом останніх місяців, і сил для здійснення всього задуманого. А наша розмова з Євгеном Марчуком вийшла далеко за рамки святкової тематики...
— Ваш прогноз щодо тривалості нинішньої владної кризи?
— Може скластися так, що до виборів ефективного виходу iз цієї кризи не буде знайдено. Вона може набути такого собі перманентного характеру. Найгірше те, що в парламенті будуть «валитися» такі закони, які за нормальних умов мали б шанси на проходження, зокрема СОТівські. Я так собі бачу, що це не кара небесна — це рукотворна криза, «авторами» якої є п’ятеро-семеро українських політиків найвищого рівня. Після виборів, поки новий парламент самоорганізується, ситуація теж буде непростою — до літа, а можливо й до осені. Поки що не працюють ініціативи Президента по виходу з кризи, пропозиція Романа Безсмертного щодо коаліції вже зараз видно, що неприйнятна, — зокрема Володимир Литвин, вочевидь, не збирається приєднуватися до угоди, про яку йдеться... Про що це свідчить? Про те, що навіть у недавніх партнерів немає сьогодні бажання вирулювати із становища, що склалося. Думаю, прийде час, коли постане питання про відповідальність. Тому що йдеться не просто про хаос і дезорганізацію влади і процесів державного управління, а про завдання Україні серйозних збитків, перш за все — економічних. Це і падіння ВВП, і зменшення інвестиційних надходжень, і багато чого іншого. Я вже не кажу про гальмування процесу налагодження чіткої вертикалі «центр — регіони, місцева влада» в умовах оновленої Конституції. Уже зараз видно, за що будуть політично відповідальнi президентська команда, певною мірою урядова, і керівництво парламенту. Кажуть, нібито виправдовуючись, що реформи, трансформаційні процеси — це завжди важко, болюче. Так. Але не в цьому випадку. Сьогодні не потрібні ніякі погоджувальні комісії, затяжні переговори і т.ін.!.. Потрібні відповідальні і наполегливі професіонали (як зараз модно казати — вищий топ-менеджмент), здатні налагодити справу так, щоб подібні кризи не виникали і не наростали, і створити механізми швидкого блокування і нейтралізації подібних явищ. Що поробиш, керувати державою — це нелегка робота, яка вимагає відповідного вміння і навичок. У протилежному випадку можливі небажані наслідки. Реалістичний аналіз ситуації показує, що сьогодні існує небезпека, яку не можна ігнорувати. Є ознаки того, що напруга на вищих управлінських щаблях не зменшується, а, навпаки, поступово наростає. Хотілося б, як кажуть, помилитися, але... Існує велика небезпека хаосу.
— Минулого року був великий ажіотаж навколо поїздки українського Президента на форум у Давосі. Потім відбувся так званий міні-Давос у Києві. Проте учора «День» навіть не міг дізнатися, чи поїхав хтось від України у нинішній Давос, чи ні. Як би ви це прокоментували?
— Велика жирна «двійка» владі за поведінку у цій ситуації! Давос — це не просто всесвітній економічний форум. Це місце, де багато в чому визначається ставлення до тієї чи іншої держави — навіть у тих питаннях, які ніби не відносяться безпосередньо до економіки, зате мають відношення до великої політики. Минулого року, ми пам’ятаємо, Президент Віктор Ющенко поїхав у Давос невдовзі після інаугурації, було у зв’язку з цим велике піднесення... А сьогодні, коли становище з інвестиціями в українську економіку, м’яко кажучи, залишає бажати кращого, влада демонструє безпрецедентну байдужість до можливості поспілкуватися із представниками найкрупнішого світового бізнесу! Я, будучи прем’єром, очолював українську делегацію на Давоському форумі; пам’ятаю, як його учасники оцінювали нас, а водночас — і перспективи економічної співпраці з Україною... Коли з України на нинішньому Давосі нікого немає, хто б там які причини не наводив, ми тим самим підсилюємо скепсис, який виникає у крупного світового бізнесу по відношенню до України. Іноземні політики можуть на словах підтримувати нашу державу, але це ще нічого не означає: бізнес світу, а для нас найважливіше сьогодні питання інвестицій, мовчки зробить власні висновки — на жаль, невтішні для нас. Не пригадую такого випадку, щоб на Давоський всесвітній форум не їздили або український Президент, або прем’єр, — думаю, це дуже серйозний «прокол» нинішньої влади.
— Не можна оминути виборчу тематику. Є думка, що і майбутні вибори в Україні будуть брудними. Чи є, на ваш погляд, у політичної сили, яка грає чесно, шанс «достукатися» до виборців?
— Найбрудніші технології поки що, вважаю, не застосовувалися, — можливо, це ще попереду. Сьогодні найпоширенішою технологією є використання адміністративного ресурсу, — нова влада, чи централізовано, чи децентралізовано, але, видно, теж хворіє на цю хворобу.
Що стосується того, як достукатися... На жаль, зробити це тим політикам, які не вдаються до популізму, іноді навіть, я сказав би, дикого, справді дуже важко. Це пов’язано зі станом суспільства: чим бідніші люди, тим більше вони піддаються впливу популістів. Тим швидше вірять обіцянкам, які або ніколи не будуть виконані, або ж будуть — але через багато років і не цими політиками. Тому складно тим політичним силам, які сповідують принцип об’єктивності — зокрема у інформуванні людей, щоб люди могли зрештою при наявності величезного виборчого конгломерату зробити правильний вибір. Виборці повинні мати можливість (це має бути, на мою думку, найважливішим моментом виборчої кампанії) поставити запитання — собі, журналістам, тому чи іншому політикові: а що ти, любий друже, вмієш, що у житті зробив? Чи всі учасники нинішніх перегонів змогли б дати на це запитання таку відповідь, яка зацікавила б виборця? І річ не у тім, чи має та чи інша партія або політик імідж опозиціонера, — є політичні сили і окремі діячі, які в опозиції давно і до всіх. Вони ніколи не працювали ні у виконавчій владі, ні в адміністративних органах... Зате все своє політичне життя обіцяють, — причому ніхто, схоже, від них не вимагає звіту про виконання обіцяного... Переважній більшості з них сходять з рук навіть спекуляції на темі створення якогось нового союзу на зразок СРСР, близькі до сепаратистських заяви, що межують із порушенням конституційних норм щодо державної мови тощо. Насправді виборцеві досить легко все це оцінити. Хоча люди, як кажуть, «ведуться» на розповіді про те, що раніше нібито було краще, було гарантовано майбутнє тощо. Тобто теза «рівності у бідності» сьогодні з легкістю розігрівається і розіграється. Заяви деяких учасників нинішнього виборчого процесу можна навіть охарактеризувати російським терміном «оголтелый». Не можна казати на біле — «чорне», але дехто каже... Залишається сподіватися, що з часом наші громадяни, так би мовити, підростуть до розуміння різниці між тими політиками, які кажуть правду, і тими, які заколисують співвітчизників солодкими казочками.
На мій погляд, розумно було б також, якби народні депутати, які прагнуть продовжити своє перебування в парламенті, спочатку публічно відзвітували б про виконану ними у стінах Верховної Ради роботу. Адже деякі з них за весь період свого депутатства жодного разу не виступили, жодного законопроекту не провели... Зараз мало знати, як творяться закони, наскільки це складна процедура, — треба вміти провести законопроект через парламентські комітети, міністерства, сесійну залу тощо. Це стосується і політиків, які потім переходять у виконавчу владу: недостатньо просто розуміти, що і як робити, хоча це дуже важливо, — необхідно вміти просувати (у сучасному розумінні цього слова), окрім декларацій, і конкретні рішення, в тому числі й непопулярні. Мені свого часу доводилося, працюючи у виконавчій владі, не лише приймати непопулярні рішення, але й «пробивати» їх... Дуже непростим був шлях, пригадую, закону про державні соціальні стандарти, про профспілки тощо. Скільки було спалено часу і нервів, скільки знадобилося енергії і наполегливості!.. Я зустрічався зі, скажімо так, політичними «боягузами», не здатними, приміром, вийти на парламентську трибуну і відстоювати непопулярне, але дуже потрібне рішення. Адже це ще й великий політичний ризик...
— До речі, як ви ставитеся до поширення депутатського імунітету і на депутатів місцевих рад?
— З часом депутатську недоторканність у сьогоднішньому обсязі в Україні, думаю, буде скасовано. Я є прихильником цього. На моє переконання, зробити це повинен нинішній склад Верховної Ради на своїй останній сесії.
— Євгене Кириловичу, який подарунок цього року для вас був би найбільш бажаним?
— Таке запитання, що одразу і не відповісти... Безумовно, це успіх нашого політичного проекту, пов’язаного із виборами до парламенту, в реалізацію якого я включився, хоча й через хворобу з деяким запізненням. Але не думаю, що це був би мені найкращий подарунок... У мене на цей рік багато різних задумів і планів, — хотілося б, щоб вони реалізувалися. А ще — щоб мені вдалася книга, над якою я завершую роботу. Це не мемуари, швидше роздуми про сьогоднішній і завтрашній день України...
