Її цього року, на Різдво Христове, встановили й освятили на стіні Луцького медичного коледжу. Приміщення коледжу — неподалік старого луцького ринку під стінами середньовічного замку. І саме у велике християнське свято 1945 року на ринковій площі було привселюдно страчено двох вояків Української повстанської армії. На меморіальній дошці було зазначено: «Зупинись! Вшануй пам’ять борців за волю України, вояків Української повстанської армії Новосада В’ячеслава, псевдо «Петрусь», і Мельничука Антона, псевдо «Ростик», закатованих московськими окупантами 7 січня 1945 року на ринковій площі в присутності сотень волинян. Вічна пам’ять героям!»
Меморіальну дошку було встановлено за зверненням Братства вояків ОУН-УПА Волинського краю імені Клима Савура та Волинської обласної держадміністрації. Так сталося, що свого часу про цю драматичну подію мені оповіли двоє очевидців: письменник Анатолій Дімаров, котрий у сорокових роках минулого століття працював кореспондентом обласної газети «Волинь», і Надія Остап’юк, учителька з мого рідного Лаврова, що під Луцьком. Остання тоді навчалася в Луцькому педучилищі, учнів якого зганяли на ринкову площу. Пригадувала, що вони, молодесенькі дівчатка, відверталися від баченого, а енкаведисти, які пильнували натовп, змушували їх відкривати очі... Дімаров же цей епізод описав у книжці мемуарів «Прожити і розповісти»: «Люди з таким острахом поглядали на шибеницю, наче не кого іншого, а саме його чи її мали вішати. Люди німо мовчали, боячись впасти в очі оцим хвацьким воякам, які наставляли на них автомати...» Два рази під одним із вояків обривалася мотузка. «Та Господи! — не витримала якась жінка. — Та що ж ви робите, люди! Та його уже ж сам Бог милує!» — пише Дімаров. — Як він гордо стояв! Як, несхильний, помер! Ні, не міг отак померти грабіжник чи бандит. Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало «Сла...» повішеного за третім разом мельниківця, який пішов на смерть з обірваним вигуком «Слава Україні!» Відомо, що обидва юнаки стали вояками УПА після того, як німці разом із польськими націоналістами 19 квітня 1943 року винищили їхні родини в селах Красний Сад і Чорний Ліс. У Красному Саді, селі, якого не існує відтоді, цієї весни буде встановлено пам’ятник жертвам братовбивчої бойні.
На Волині ніколи не траплялося випадків глуму над пам’ятниками воїнам радянської армії. Навпаки, їх доглядають. Хоча в нашому краї немає села, котре б не постраждало від влади, яка називалася «радянською». Той же Анатолій Дімаров у своїх мемуарах описує, як був вражений великою кількістю люду, котрий безкінечною колоною гнали на вокзал, а далі — у Сибір: «Наче вся Волинь, усе населення області було зігнане в жахливий той двір і тепер, прорвавши залізну загату, виливалось на вулицю...»
Перший заступник Луцького міського голови Святослав Кравчук повідомив, що вже замовлено нову меморіальну дошку замість знищеної вандалами. На його думку, це приклад провокації, котра може сприяти конфронтації в суспільстві.
