Шахтарі-інваліди більше не можуть бути спонсорами держави.
Шестеро шахтарів-інвалідів із міста Первомайська Луганської області голодують у вестибулі Мінвуглепрому. Вони вимагають виплати одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 11 Закону «Про охорону праці» через втрату працездатності на виробництві.
Григорію Зайчуку, підземному машиністові вирубових машин і вугільних комбайнів, який пропрацював 35 років, держава винна в зв'язку із цим 25(!) тисяч гривень. Плюс близько семи тисяч гривень за місячний регрес.
18,5 тисячі гривень «спонсорував» державі Юрій Чиж, 12,3 тисячі — Валеко Чконте... Усього сімом шахтарям держава винна 81 тисячу гривень. Сімом, тому що Микола Новиков до Києва не доїхав, за станом здоров'я його зняли з поїзда в Попасній. А заяву товариша ходаки привезли міністрові. «Прошу погасити заборгованість по одноразовій грошовій допомозі та місячному регресу в сумі 11 тис. грн., оскільки потребую термінової операції на хребті, вартість її $3500... Прошу Вас надати допомогу, інакше я нікому не потрібен. А на шахті пропрацював 42 роки. Якщо не допоможете, вихід один — зашморг».
— Ми не наполягаємо на виплаті всієї суми, ми просимо по 5 тисяч гривень на брата. Юрію Чижу потрібні гроші на протезування лівої руки, Олексію Широких — для операції ока, Василю Дацкевичу — для лікування дочки після опіків, Валеко Чконте — для операції на легенях, — сказали кореспондентові «Дня» ті, що голодують.
У міністерстві їм запропонували підписати протокол спільної зустрічі, в якому керівництво шахти ім. Менжинського «зобов'язується за умови надходження коштів проплатити вартість проведення необхідного лікування інвалідів праці за рахунками медичних установ за безготівковим розрахунком».
— Добре сказано — за умови надходження коштів! — обурюються первомайці. — На шахту грошей надходить стільки, що можна лише по 20 гривень зарплати видати, та по 10 — пенсії. Ходимо в лазню, беремо з собою перекусити, так у нас молоді хлопці хоч картоплину просять. А їм же працювати треба. Як вони відбійний молоток вагою в 32 кілограми піднімуть? Нас не влаштовуватиме навіть, якщо гроші на лікування виділять. А харчуватися, а платити за квартиру нам що, не треба?
— У мене дружина на ПМЗ працює, за два роки отримала 38 гривень зарплатні.
— А в мене дочка — вчителька, так у неї в класі дитина проходила всю зиму в босоніжках.
— Мій онук другокласник узагалі в школу не ходить — немає в чому.
— А моя внучка шматок хліба приносить учительці, їм також вчасно не платять.
— Пенсіонерам замість пенсії видають чорні макарони, червиву гречку.
— У більшості селищ можна знімати фільм про війну — все розвалене, державних крамниць і автобусів не залишилося.
Ці люди 25 — 40 років пропрацювали в забої, добуваючи вугілля для держави. Чому зараз держава повернулася до них спиною?
— Вся біда в тому, що вугілля йде через комерційні підприємства, — вважають вони. — А ліквідувати їх наш Президент не збирається. Шахтарі Донбасу голосували за президента Кучму, а Верховна Рада — за комуністів. Тепер Леонід Данилович взагалі народ за людей не вважає. У нас інваліди смітниками ходять, щось їстівне шукають, щоб прожити. Поділили баки з відходами між собою. Смертність у місті перевищує народжуваність у десять разів. Якщо така політика Кучми триватиме, то міста Донбасу такі, як Первомайськ, Стаханов, Брянка, Кіровськ, умиратимуть. І до 2005 року на Україні залишиться 20 млн. мешканців. А Петра Симоненка ми не можемо зрозуміти: у нього така велика фракція, що він повинен керувати Верховною Радою й провести ухвалу на користь шахтарів та інших трудящих. На президентські вибори в нас є три кандидатури: Симоненко, Вітренко й Марчук.
