У ніч з шостого на сьоме липня вперше на Трухановому острові в Києві святкували Івана Купала — день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва святого Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Сотні людей прийшли шукати цвіт папороті, яка один раз на рік, за народним повір’ям, квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять як вогонь. Свято проходило під патронатом народної артистки Ніни Матвієнко. Дійство розпочалось на Андріївському узвозі, звідки відбувся похід на Труханів острів. Сама Ніна Митрофанівна з’явилася на свято досить оригінально: тендітна, в українській хустині, вона приїхала з довготелесими хлопцями на байках, прикрашених купальськими травами.
Труханів острів досі не бачив таких гулянь. Сюди завітали найрізноманітніші люди, починаючи від сивочолих дідусів, які привели на свято онуків, і закінчуючи студентами, що із задоволенням проміняли дискотеки на подібні ігрища. Взяти участь у святкуванні, як і поводити хоровод, міг кожен, аби лише було бажання. А підживитися бажанням можна було біля трьох вогнищ, через які з запалом стрибали хлопці й дівчата, що намагалися вгадати майбутнє. Адже, за давніми віруваннями, якщо в хлопця і дівчини, які стрибали разом, не розмикалися руки, то колись вони повинні будуть одружитися.
«Для мене це свято є наче спогадом із дитинства, — розповіла «Дню» народна артистка України Ніна Матвієнко. — Я пам’ятаю великі горби нашого цвинтаря, де раніше була церква. Саме тут збиралася молодь. По одному із горбів iз сусіднього кутка котилися запалені старі колеса з воза. Їх котили до загального вогнища. Зверху була лялька. Пам’ятаю, така лялька: напхані клоччям мішки перев’язувались очкурами, хтось їй робив голову...
Це було дуже гарно. І, повірте мені, що таке не можна забути, хоч я була й мала. А потім мене наче вирвали з цього села по інтернатах, і це закінчилось. Сьогодні ж іду в оці місця своєї юності вже з дітьми. Вони продовжують моє дитинство і мою юність. І хочеться так жити, і так дякувати цьому небу за те, що ми сьогодні живі, що можемо цей рай відчути саме в цьому середовищі живої природи. І добре, що в нас ще в Києві є такі куточки, де ми можемо поспілкуватися з деревцем, з дитинкою і з кожним маленьким жучком... А подивіться на ці стовпи. Вони теж, наче спогади... Нам тільки не вистачає посадити туди лелек. Але ми проїхали по Україні на байках і побачили, що ці гнізда ще є. Якщо є гнізда, є ще Україна. І ще наші діти висидять нашу мрію, висидять і народять діток, які збережуть і розбудують нам нашу Україну. Пізно вночі, після потоплення Купала, дівчата із запаленими живим вогнем свічками пішли до Дніпра і кожна пустила на воду свого віночка. Справжнім видовищем стало палаюче опудало, яке радісно понесла здивована річка. Сьогодні я була дуже рада бачити на острові стільки людей, які прийшли продовжити традиції предків, а особливо маленьких діточок, що разом iз молодими дівчатами збирали запашні квіти і вчилися плести свої перші віночки. Сподіваюся, що це свято стане національним».
Після основних урочистостей багато людей залишилось до самого ранку на березі Дніпра, аби на власні очі переконатися у правдивості старого повір’я, що сонце цього дня «грає» на світанку — переливається усіма кольорами веселки, занурюється у воду і знову з’являється на поверхні (немов купається). Бо зустріти сонце цієї миті є великим щастям для людини.
