Кубань Українська... Над її трагічною долею ще донедавна тяжило нещадне тоталітарне табу: ніби й не було такої землі, заселеної, освоєної та зходженої з кінця в кінець нашими пращурами, рясно политої їхньою кров’ю та потом. Табу це було цілком мотивованим, адже треба було позбавити народ історичної пам’яті — запоруки почуття внутрішньої самодостатності, без якого жодна нація не зможе зберегтися на цій Землі. А історії Української Кубані, котру десятиліттями, починаючи з 1918 року, намагалися винищити вогнем, залізом та брехнею, якій свідомо прагнули раз і назавжди зламати хребет, це стосується стократ більшою мірою.
Тому такі фільми, як стрічка відомого українського кінодокументаліста Валентина Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті...» (автори сценарію Богдан Дяденко, Валентин Сперкач; оператор Сергій Лисецький; звукоооператор Віктор Лукаш; слово від автора читає народний артист України Богдан Ступка), не застрягають незалежно від того, коли саме вони були створені (у цьому разі — ще 1992 року). Бо цей твір кіномистецтва, перегляд якого відбувся у київському Будинку кіно, — про талановиту, мужню й багатостраждальну гілку нашого народу, отже, і про нас із вами, про нашу долю, нашу пам’ять, наш тяжкий шлях.
Стрічка розпочинається із присвяти «запорожцям, що висадилися на Тамані 25 серпня 1792 року». Це — абсолютно точна історична дата, саме тоді нащадки козаків незабутньої Запорізької Січі, розчавленої владною рукою «хижої вовчиці» Катерини ІІ, під проводом Антона Головатого, Сави Білого, Захара Чепіги в пошуках землі, свободи й збройної служби (усе це було обіцяно царицею) прибули на благодатну кубанську землю. Ці люди, їхні діти, онуки, правнуки освоїли цю територію, сумлінно захищали її від збройних набігів із Півдня, Сходу та Заходу, розвинули тут своє господарство, завзято зберігаючи й охороняючи в собі український дух. Режисер фільму Валентин Сперкач розповідає: «Кубань — це воістину та земля, яка була створена українцями... Козаки прямували туди двома шляхами — Дніпром, водою і суходолом, степами, на волах, везли ікони, святощі зі спаленого невдовзі перед цим Межигірського монастиря (спаленого, за однією версією, царицею Катериною, а за іншою — самими козаками». Усі дійові особи — дуже цікаві люди, своєрідні герої, постаті по-своєму неповторні, і ми прагнули це донести до глядача».
Справді, у стрічці є своєрідні герої, свідки справжньої трагедії кубанського українства ХХ століття. Способи висвітлення цієї трагедії різні: можна надати слово історикам, котрі розповіли б нам про жахливий терор 1918 — 1919 рр., Голод 1921 року, про апокаліптичний Голодомор 1933 року й геноцид, цілком невіддільний від нього (чого варта лише доля української станиці Полтавської, занесеної тоді на «чорну дошку» і зтертої з лиця Землі!), про культруний геноцид (зазначимо: 1932 року 950 тис. людей, тобто понад половину мешканців краю, уважали рідною мовою українську, на Кубані було 150 українських шкіл, чотири українські театри, низка газет, буквально за рік все це було оголошено «націоналістичним», «контрреволюційним», «петлюрівським» і знищено з волі «вождя всіх народів»). А можна уважно слухати людей, корінних кубанців-українців. Один із них, Микола Іванович Ляшко (за паспортом — Ляшков), каже: «Українець скрізь, куди б його не закинула доля, однаковий — будує собі свою Україну та й годі». Ось і ґрунт для роздумів та причина для певного оптимізму! А інший герой стрічки каже, згадуючи своє стражденне життя: «Нас, українців, душили в старі часи так, що Господи помилуй! Пригадую, я в школі на запитання вчительки, якого я роду-племені, відповів: я козак! Учителька обурилася: «Какой ты казак, ты — русский!» Я ввечері поскаржився на це татові, а той відповів: «Кажи «я русский», сину, як не хочеш опинитися на Соловках!» І далі продовжує цей старий чоловік: «Хто ми є? Правду казати — перевертні, бо перевели нас... З 1933 года пошло усе насмарку... (мова збережена. — І.С.)». А авторський голос (Богдан Ступка) корегує: «Але ж не само пішло на смарку! Бо свідомо забирали мову, землю, хліб, худобу, словом — ламали козацтву хребет».
А все ж таки не вдалося його зламати, причини для віри в майбутнє таки є. І це доводить такий цікавий факт: «Козацька громадська варта» (є така організація в Білореченську, на Кубані) вітає своїх хлопців так: «Слава Кубані» — «Героям Слава!» Будемо сподіватися, що козацька, українська наснага на цій землі — то не справа далеких, минулих часів. І, безперечно, подякуємо творцям фільму.
