Iсторична справедливість... Ці два слова українська громадськість чує, можливо, настільки часто, що від надмірного вживання вони втрачають свій зміст, перетворюються на трафарет, не здатний вже по-справжньому будь-кого хвилювати. Але справедливість потрібна живим, а не полеглим; це не примха влади, а неодмінна передумова, без якої не може бути повноцінного майбутнього.
Ця думка є тим більше вірною, якщо йдеться про справедливість щодо учасників Другої світової війни – українців, які, воюючи по різні боки фронту, кожен по-своєму захищали незалежність і свободу рідної землі, по-різному її розуміючи (що й спричинило наступну жахливу трагедію: громадянську війну українців з українцями на західних теренах УРСР у 1945–1955 рр.). Притаманний українському народові одвічний мудрий гуманізм, що відображений у невмирущій християнській істині: хто пробачає, той спасенний буде, підказує єдино можливий шлях до справедливості у році 2002: той з вояків ОУН-УПА, хто дійсно воював проти окупантів, має право бути визнаним борцем за свободу і незалежність Української держави, вважатися ветераном руху опору правлячим режимам колишнього СРСР і фашистської Німеччини. Досвід історії красномовно свідчить на користь такого рішення: крім класичного прикладу національного примирення у франкістській Іспанії, можна згадати і той курс, який вказав для США після Громадянської війни 1861–1865 рр. президент Лінкольн: «Ми повинні створити єдине громадянське суспільство з антагоністичних у минулому елементів». Чи не тому США стали згодом великою державою?
Саме виходячи з цього, Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА (її очолює віце- прем’єр України Володимир Семиноженко) провела кілька днів тому засідання, на якому розглянула Проект закону під робочою назвою «Про встановлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави» і вирішила, доопрацювавши документ, вийти на його остаточне обговорення у вересні 2002 року. Характеризуючи зазначений Проект закону, в якому, зокрема, йдеться і про поширення дії Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» на членів ОУН-УПА, Володимир Семиноженко зазначив: «Це навіть не стільки політичне, скільки морально-етичне питання, від вирішення якого залежить не лише політична рівновага в суспільстві, а й перспектива громадянського єднання нації».
Закон існує ще тільки у вигляді урядового проекту, але колізії, пов’язані з його можливим прийняттям, виходять вже на міжнародний рівень. Російське МЗС виступило із заявою, в якій, між іншим, стверджується, що плани «націоналістичних сил в Україні» реабілітувати колишніх членів УПА не можуть не викликати вкрай негативну позицію Росії і навіть, можливо, вплинуть на загальний стан двосторонніх відносин. Характерно, що глава МЗС України Анатолій Зленко зробив 16 липня чітку і недвозначну заяву у відповідь, де наголосив, що зазначена проблема є, безумовно, внутрішньою справою України. Додамо ще: і в чинному законі, і в проекті майбутнього не йдеться про осіб, «які в роки Другої світової війни та повоєнний час скоїли злочини проти людства, відповідно до норм міжнародного права» (цього свідомо вирішила «не помітити» російська сторона).
Так, вояки ОУН-УПА зі зброєю в руках боролися з імперією, але це не причина для відмови Україні у праві мати власне уявлення про свою ж власну історію. Бо народ, який не користується таким правом, навряд чи може говорити про політичний і духовний суверенітет. Визнаємо й інше: ОУН-УПА — явище винятково складне, далеко непізнане істориками, і зовсім не всі сторінки цього руху заслуговують лише на гучну «осанну» — «Слава героям!». Але, здається, головне — це найтрагічніші сторінки саме нашої національної історії, і Україна має невід’ємне право без будь-чиєї «санкції» ззовні сама розв’язувати їх.
У братовбивчих війнах не буває янголів і, за великим рахунком, переможців також. Але якщо ми бажаємо стати цивілізованою нацією, національного примирення не оминути. Так само доведеться наполегливо пояснювати росіянам, що оцінка української історії — це право України.
Ще у 1998 році Євген Марчук порушив питання про нагальну необхідність національного примирення серед учасників Другої світової війни обох протиборствуючих таборів. Але тоді ані суспільство, ані політики не були готові сприйняти цю ідею. І все ж добре, що ми рухаємось у цьому напрямку, хай і не так швидко, як хотілося б.