Вводиться в обіг поштовий блок «Вітряки України» художника-графіка Юрія Логвина. Він складається з чотирьох марок-млинів. Оскільки традиційно вітряки були місцем, біля якого збиралася сільська громада, а молодь дуже часто влаштовувала різні забави, автор запропонував для розкриття теми до них ще чотири купони: зима — це проводи Масляниці, весна — веснянки, літо — Івана Купала, осінь — традиційні для українців вечорниці.
З’ясувалося, вітряки родом із Персії. В історії зафіксовано, що перший вітряк там з’явився у 644 рік н.е. А от на території нинішньої України побутує твердження, що вони функціонували вже і на час існування Київської Русі. Як правило, вітряк мав чотири махи (крила), але були і на шість, вісім, і навіть десять. В Україні, наприкінці XIX — поч. XX століття існувало два типи вітряків: стовпові, коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишла (водила), і шатрові, коли повертався лише верх вітряка, а корпус був нерухомий.
— Переважно вітряні млини, або ж як їх іще називають — вітряки будувалися без особливої приналежності до регіону, на відміну від хат, — коментує Юрій Григорович. — Насамперед, все залежало від фінансових можливостей власника і вмінь теслі, адже мало з них належали громаді, як правило, вітряки були в приватній власності... Наприклад, у Київській та Полтавській областях часто робили їх у вигляді вузького паралелограма. А от в Чернігівській вітряки були трапецевидні. Такі споруди могли бути чотиригранними, стіни якого становили собою зруб, або були виконані «в шули», в закидку. Цих вітряків було особливо багато на Лівобережжі. А от на Поліссі переважали конструкції з корпусом 6-ти, або 8-гранним. Часом зустрічалися вітряки і на два поверхи, але самі стіни зазвичай всюди робили із брусів, із пластин, кругляків чи обшивали тонкими дошками-шальовками. Хочу сказати, що доля як водяних млинів, так і вітряків на Україні дуже сумна і вона чітко розділяє долю українського селянства, — зауважив графік. — Коли почалося розкуркулення, то майже 90 % мельників як водяних, так і вітряних млинів, перестали займатися своєю нерідко родинною справою. Навички геть втратилися...
До речі, це ж іще негативно вплинуло і на саму природу, тому що біля кожного водяного млина був цілий каскад гребель і водойм, що забезпечувало поступове розподілення води. За Другої світової війни їх знищили уже під «нуль», аби вітряки не могли служити супротивнику для артилерійської наводки чи спостереження. А от із вітряками в мене пов’язаний спогад про одне з найбільш моїх вражаючих гастрономічних свят. Це березень 1945-го, бабуся повернулася з млина у сусідній Горобйовці. Мені налили на маленьке надбите полив’яне блюдце збитої олії. Я не знаю, але здалося, вона ще тепла була. І насипали трохи ще тієї крупчастої солі до покришеної цибульки. Із маленьким шматочком черствого хліба це, пригадую, була справжня казка! А наостанок було мені подаровано обчищені підсмажені зернятка соняха. Ну ніякі сьогоднішні солодощі, я вас запевняю, не зрівняються з отим запахом і смаком...
