Відомий американський публіцист Ралф Волдо Емерсон писав: «Кожна людина, яку я зустрічаю, у чомусь мене перевищує». На щастя, таких людей можемо знайти й у журналістиці. Таких, як Клара Ґудзик. Її тексти, які сьогодні зібрано в окрему книжку із серії «Бібліотека «Дня» — «Апокрифи Клари Ґудзик», є не лише майстерними і професійними, цікавими для мислячих людей, вони є окремим Університетом відкритого серця для кожного читача. У них він може знайти слова підтримки, поради, заспокоєння. Проте Університет Клари Ґудзик розраховано не лише на читацьку аудиторію. Тут передбачено «семінарські майстер-класи» і для журналістів, які пишуть про релігію. Тож напередодні відзначення річниці від дня народження Клари Пилипівни (10 вересня їй минуло б 82 роки) я вирішила поміркувати над основними ідеями її «лектури».
БУТИ ТОЛЕРАНТНИМ!
Зважаючи на останні події у світі, Україні зокрема, мабуть, більшість погодиться із тим, що толерантності таки бракує. Коли читаємо тексти Клари Пилипівни, розуміємо, що їхній конфесійний спектр великий, проте у жодному із них немає агресії, нелюбові чи ворожості. Часто розмірковую над тим, що в нашому світі багато руїн і розколів, це не стосується лише релігійного життя. Проте завдання релігійного журналіста — з’єднувати, будувати діалог, створювати майданчик порозуміння, руйнувати власну систему стереотипів та інколи виходити за власні межі, щоб подивитися на світ іншими очима.
ЦІНУВАТИ СВОЄ, АЛЕ ПОВАЖАТИ ЧУЖЕ!
У спогадах Клари Ґудзик про аудієнцію у Папи Римського Івана Павла ІІ читаємо: «Скориставшись нагодою, я вручила Римському Папі комплект компакт-дисків із версією електронної бібліотеки газети «День». На початку аудієнції звернулася до понтифіка польською мовою, та коли він дізнався, звідки я приїхала, перейшов на українську». Цей приклад Клари Пилипівни, на мій погляд, вказує на основний концепт роботи журналіста — мати власний стержень, але бути відкритим на різні світогляди. Це важливо й у роботі релігійного журналіста, особливо активного й вірного своєї Церкви. Чому Іван Павло ІІ перейшов на українську? Гадаю, через те, що побачив справжнє українське із шанобливим ставленням до його польськості.
ВІДКРИВАТИ СВОЄ СЕРЦЕ ДЛЯ ІНШИХ!
На мою думку, журналістський текст лише тоді є продуктивним, коли у ньому його автор є дуже близьким із своїм читачем. Матеріали Клари Ґудзик — не лише інтелектуально наснажені, вони — своєрідні міні-проповіді, де кожен знайде щось для власної душі. Матеріали Клари Пилипівни звернено до сприйняття світу, насамперед крізь його духовне осердя. Бо навіть найменша радість чи раптова усмішка у стократ дорожчі за будь-які золоті злитки.
НЕ БОЯТИСЯ!
Коли Клара Пилипівна писала цикл матеріалів про візит Блаженного Івана Павла ІІ в Україну, вона часто повторювала в текстах цю улюблену думку Папи, адже сама сповідувала цей принцип своїм життям. У вступному слові до «Апокрифів...» Клара Ґудзик пише про те, якою чужою й далекою для неї видавалася журналістика. Проте вона не боялася змінити своє життя, відкрити у ньому інші можливості. Попри крах Радянського Союзу, для багатьох журналістів новопроголошеної незалежної України совковий стиль письма все-таки залишався прийнятним. Але в цьому і є сміливість Клари Ґудзик: по-перше, відійти від стандартів і виробити щось своє, по-друге — продемонструвати мислення постгеноцидного суспільства у збереженні його морально-духовних орієнтирів.
Святе Письмо акцентує увагу на тому, щоб християни не створювали собі кумирів. Проте впродовж нашого життя ми обираємо для себе тих, із кого беремо приклад, цінуємо, вважаємо особистим моральним авторитетом. Гадаю, що приклад Клари Ґудзик — знаходити прекрасне в журналістиці, не ізолювати його, а поширювати, адже тільки духовне є справжнім!
