У суботу, в столичному Жовтневому палаці завершився гастрольний тур Московського театру Романа Віктюка по семи містах України: Дніпропетровськ, Севастополь, Сімферополь, Харків, Львів, Одеса і Київ. Цього разу популярний режисер познайомив публіку з однією з останніх своїх робіт — виставою «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв», поставленою ним за п’єсою Азата Абдулліна. Театрали зі стажем зможуть пригадати, що цей драматург — автор популярного в радянські часи «Тринадцятого голови» (театральний хіт того періоду). За словами Романа Григоровича, п’єсу Абдулліна він «перекроїв» по-своєму.
Глянцевий бік біографії великого танцівника ХХ століття — тріумфи на провідних сценах світу, герой світських хронік, армія шанувальників, фантастичні гонорари —все це залишилося за бортом сюжету. Режисер зосередився на психологічному боці життя зірки балету.
Рудольф на сцені був схожий на Бога і Чорта. За словами критиків, «у нього була якась тваринна сексуальність. Немов жіноче і чоловіче начало сплелися в один витіюватий клубок у цьому прекрасному тілі». Він був амбіційною людиною: захотів стати першим танцівником, виступати у провідних театрах світу і домігся свого — став найкращим у балетному світі.
У хрущовські часи, в червні 1961 р., Нуреєв, будучи солістом Кіровського театру, став перебіжчиком (не повернувся із зарубіжних гастролей). Віктюк, що особисто знав танцівника, стверджує, що цей крок Рудольф зробив не під впливом емоцій, а прагматично точно розрахувавши, що на Заході його талант краще оцінять ніж у Союзі. У «Нетутешньому саді» Роман Григорович показує, як болісно переживав танцівник вимушену розлуку з батьками. Батько до самої смерті так і не пробачив сину цей вчинок. На батьківщині ім’я Нуреєва було під забороною, його заочно засудили до семи років як зрадника. Тільки через 26 років після втечі Рудольфу вдалося побачитися з матір’ю…
У виставі Дмитро Бозін, під режисерським началом Віктюка, передає внутрішню драму свого героя. У жорстокому і заздрісному світі балету Нуреєв все ж посів свій п’єдестал. Але підіймаючись сходами успіху, Рудольф бував дуже жорсткий, часом і жорстокий. Творчість і особисте життя він не розділяв. Закохувався, захоплювався, постійно шукав ідеал. Це був «ходячий, танцюючий і літаючий секс», як писали про танцівника репортери світських хронік.
Деякі глядачі, знаючи, що Роман Віктюк пишається званням «майстра театральної еротики», можливо, чекали, що в цій постановці режисер спробує епатувати публіку, шокує їх відвертими сценами. Адже не секрет, що Нуреєв не приховував свою нетрадиційну орієнтацію. А Роман Григорович зробив дуже тонку психологічну і делікатну виставу про бентежну душу майстра танцю, розповівши сумну історію про трагедію генія залишатися самотнім.
«Нетутешній сад» — дуже режисерська постановка. У цій виставі Роман Віктюк математично точно вибудовує всі мізансцени. Уповільнені ритми, точно підібрана музика, ефектні пози акторів — все разом працює на виставу, в якій вгадується фірмовий віктюкiвський стиль. Аскетичні декорації Володимира Боєва допомагають акторам поринути в атмосферу подій. Фактично вся дія «Нетутешнього саду» проходить біля балетного станка, закільцьованого в коло. Мистецтво для Нуреєва не тільки слава, а й величезна праця, біль до кривавих мозолів на ногах, фізична спустошеність після виступів... У цій виставі Дмитро Бозін не тільки показує свою фірмову «фішку», демонструючи тіло фактурного красеня, а й показує, що як актор він дуже виріс у драматичному плані. Бозін грає не скільки самого Нуреєва, скільки його бентежну душу.
Тендітна Катерина Степанкова чудово грає роль Марго Фонтейн — знамениту партнерку, музу… В цій виставі вдалими можна назвати образи Матері (Л. Погорєлова), Бруно (О. Скляренко). Взагалі трупа Віктюка завжди працює, як хороший ансамбль. Режисер уміє побачити акторський потенціал, а ми, кияни, можемо тільки пожалкувати, що наші земляки Погорєлова, Степанкова та інші актори не змогли реалізуватися в наших театрах і змушені працювати за кордоном...
